Для 32-річного Євгена з Херсона активне дозвілля є буденним способом життя змалку. Плавання, рибалка, катання на байдарках та підводне полювання — лише деякі з переліку захоплень чоловіка у дитинстві. Від закінчення школи він займається промисловим альпінізмом та вже четвертий рік є власником міського вейкпарку. За різноманітне дозвілля та звичку до активного відпочинку, що стала основою стиля життя, Євген завдячує своєму батьку й тепер сам намагається слідувати цим правилам у вихованні власних дітей – восьмирічної Марії та трирічного Сашка. 

"Привчати з дитинства до активного спорту – правильно, адже це вклад у здоров'я нації. Я по собі помічаю, що дитячий досвід закарбовується у пам'яті та повертається у дорослому житті. Мене батько колись ставив на водні лижі за човном, чотири роки тому я вирішив розвивати спільноту вейкбордингу та згодом вчити дітей цьому виду спорту", – розповідає Євген.

Так, донька чоловіка Маша, попри страх, із допомогою тата з чотирьох років намагалася опановувати вейк, а минулого року зрештою почала кататися самостійно. Молодший син – Сашко, як каже Євген, справжня дзиґа – ще з двох років почав проявляти зацікавленість у вейку, приміряв батькову амуніцію та потроху катався з татом на дошці.

Заснувавши дитячу школу з вейкбордингу, чоловік все більше часу проводив з чужими дітьми, поки дружина займалася їхніми донькою та сином. За словами Євгена, нестача часу на власну родину бентежила його. Тому, дізнавшись про створення Фондом ООН у галузі народонаселення клубу для татів у Херсоні, який зокрема організовував дозвілля для татів з дітьми, Євген приєднався до нього ще з першої зустрічі. 

"Татохаб став чарівним пенделем для мене"

"Татохаб став для мене чарівним пенделем для занять з власними дітьми. До клубу я потягнувся, бо вони організовують реально класне спільне дозвілля, яке б я малоймовірно робив у звичайному житті. Як от майстер-клас з виготовлення піци, що було цікаво і мені, і дитині. Також виготовляли з сином різдвяний віночок, малий потім хизувався всім, що він це з татом зробив", – ділиться чоловік. 

Крім того, великою перевагою участі в клубі Євген називає обмін досвідом з іншими татами: "Дивишся, як поводяться інші батьки зі своїми дітьми, дещо в них черпаєш, дещо сам комусь підказуєш".

Мережу татохабів UNFPA почав створювати ще у 2020 році. На початок 2022 року вже працювали 12 таких клубів, де тати могли проводити якісний час зі своїми дітьми, спілкуватися із психологами-чоловіками та обговорювати будь-які виклики батьківства. 

Як розповідає чоловік, клуб татів у Херсоні збирався стабільно раз на два тижні. Разом з іншими татами Євген обговорював організацію заходів для дітей з батьками, які були б корисні, як для малих, так і для дорослих. Один з таких клуб провів у вейкпарку Євгена.

"Ми вчили батьків, дітей плаванню, катанню. Діти дивилися та рівнялися на своїх татів. Насправді це один зі спосіб єднання тат з дітьми — за допомогою спільних захоплень", – наголошує чоловік. 

Війна втрутилася у звичний ритм життя родини

Цього літа він збирався ставити на дошку Сашка, втім плани цієї родини, як і мільйонів інших українців, зруйнувала війна. Рідне місто Євгена російські війська захопили за лічені дні. Уявити, що таке може статися у 21 столітті, каже, він не міг, поки сам не став свідком цих подій. 

Як згадує Євген, зранку 24 лютого розуміння, що робити далі, не було. Втім, проаналізувавши обставини та зробивши закупи продуктів та палива, родина вирішила залишитися в рідному Херсоні. 

"Я усвідомив, що дороги будуть забиті, до того ж з'являлися новини про атаки на міста центральної, західної України, куди було їхати – незрозуміло", – згадує чоловік. 

Родина Євгена перебувала в окупованому місті протягом 52 днів. Перший тиждень, як розповідає чоловік, дружина з дітьми взагалі не виходили з дому, періодично переміщуючись в укриття. 

Сигнали повітряних тривог спочатку подружжя пояснювало дітям військовими навчаннями. Втім за деякий час стало зрозуміло, що це нова реальність. Звуки тривоги в дітей почали асоціюватися з потребою спуститися в укриття, де багато іншої малечі, з якою можна погратися, розповідає Євген.

"Син та донька знають, що це війна. Можливо, не до кінця розуміють, що це насправді означає. На щастя, вони не відчули всіх її жахів, як в Бучі, Харкові, Маріуполі. Ми лише добре чули вибухи. Звісно, діти лякалися, плакали, але ми з дружиною заспокоювали, що це далеко. Бувало, клали їх спати у ванній, за двома стінами для безпеки", – ділиться Євген. 

З часом ситуація в Херсоні ставала дедалі складнішою – виник дефіцит палива, продуктів, ліків, розповідає чоловік. "Життя в місті минало в чергах. По хліб декілька годин стоїш в одній, за молоком згодом в іншій", – каже Євген. Крім того, майже всі місцеві залишилися без роботи. 

Хоча війна внесла серйозні корективи в роботу мережі татохабів, більшість із них продовжують працювати і зараз. Багато розширили сферу своєї діяльності і тепер допомагають родинам, роздають гуманітарну допомогу, а психологи татохабів консультують і чоловіків, і жінок. Великий акцент нині на терапевтичних іграх із малечею, особливо тими, хто на власні очі бачив страхи війни. Так, наприклад, продовжують працювати татохаби в окупованих Херсоні та Новій Каховці, у Краматорську хаб долучився до місцевої асоціації “Все буде добре” і активно допомогає реагувати на гуманітарну кризу, а ось хаб в Рубіжному, який охоплював також і Сєвєродонецьк, наразі закритий, бо його керівник Андрій загинув у березні. Татохаби в Одесі, Вінниці і багатьох інших містах працюють із вагітними, забезпечуючи їх гігієнічними наборами та допомогою психологів.  

Їхали з усвідомленням, що надовго

У квітні родина ухвалила складне рішення – виїжджати з рідного міста. Тоді, як розповідає Євген, вже було розуміння, що це надовго. Попри відсутність офіційних шляхів евакуації з тимчасово окупованого Росією Херсона, багатогодинні черги та ризик опинитися під обстрілом, родині Євгена пощастило покинути місто "відносно легко". Автівку родини оминули ретельні перевірки військових, а в самій черзі вони простояли лише три години. Наразі подружжя з дітьми мешкає в Тернополі. 

За словами Євгена, діти досить легко адаптувалися до змін, зокрема завдяки зусиллям та підтримці батьків, які намагалися підлаштувати все життя на новому місці під старі звички. 

"Старша донька відвідує заняття з рукоділля для переселенців. З'явилися нові подруги. З молодшим у нас нова традиція ходити разом по воду в бювет. Ми з дружиною слідкуємо за їхнім розпорядком дня, щоб все було як вдома. Потроху починаємо готуватися до майбутнього навчального року, організовуємо школу, дитячий садок", – ділиться Євген. 

Сам чоловік вже розглядає можливість започаткування проєктів із розвитку спорту в Тернополі. Він каже, що можливість займатися вейкбордингом у місті є, втім фінансово це все складно реалізувати, адже все спорядження парку – в окупації. 

Попри те, що в Херсоні лишилося все життя родини, подружжя намагається не втрачати позитив та підтримує один одного розмовами. "Ми все відпустили, залишили. Дай Боже, щоб вціліло. Тернопіль – гарне, доглянуте місто з багатьма парками, дитячими майданчиками. Але дочекаємось, коли настане мир, повернеться Україна і поїдемо додому", – сподівається чоловік. 

Татохаб.Херсон відкритий в межах  Програми “ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства”, що фінансується Європейським Союзом та реалізується спільно структурою «ООН Жінки» та UNFPA.