Для уродженки Тернопільщини Ганни навичка обирати себе та відстоювати власні кордони далася не простим шляхом, а досвідом багаторічного насильства та приниження з боку чоловіка-алкоголіка. До заміжжя жінка, яка виросла в невеликому селі, неодноразово стикалася з токсичними зауваженнями через свою інвалідність. З народження одна нога Ганни коротша за іншу. Саме сприйняття її оточенням через призму фізичної вади призвело до комплексів та постійного прагнення жінки «комусь щось довести», каже вона.

«Ще з дитинства мені казали, що в мене нічого не вийде, зокрема вчитися, бо не зможу їздити в місто в університет. Але відучилася у Львові 5 років на економіста. Потім підросла, подружки почали виходити заміж, а мені цвіркали, що я ніколи не вийду, — згадує Ганна. — Роки йшли, стосунки в мене були, але до заміжжя не доходило — через ногу мене не хотіли в дружини».

Сумніви щодо майбутнього чоловіка в жінки з’явилися ще на початку їхніх стосунків. Уже тоді Євген полюбляв випити, але стримувався та відкритої агресії не проявляв. Сильних почуттів до нього, як каже Ганна, вона не мала, натомість відчувала жалість через його розповіді про складне дитинство із залежною від алкоголю матір’ю. «Я у своєму житті також багато натерпілася, то й думала собі, що поживемо й може біда зблизить», — каже Ганна.

Але з часом Євген почав зловживати алкоголем ще більше та щоразу після пияцтва чіплявся до дружини, включав гучно музику ночами, а в моменти незгоди — піднімав руку. Через алкозалежність чоловіка Ганна перестала ходити в гості, відвідувати вечірки, свята та навіть звільнилася з роботи, на якій мала хороші перспективи кар’єрного розвитку.

Не змінила ситуацію і вагітність Ганни. За її словами, весь термін вона молилася виносити й народити здорову дитину, адже стан жінки не зупиняв агресію п’яного чоловіка. Перші роки після появи сина Євген робив спроби лікування, але кодування та звернення до знахарки і священника мали лише тимчасовий ефект.

За словами Ганни, вона не раз заводила розмову про припинення стосунків, утім чоловік утримував її біля себе залякуваннями.

«Він постійно мені торочив, що, як колишній правоохоронець, має зв’язки і йому нічого за скоєне не буде. Одного разу натякнув, що як говоритиму про розлучення — вдарить по найбільш болісному для мене — дитині. То я боялася, що він може забрати в мене малого через мою інвалідність», — ділиться Ганна.

Проблеми Євгена з алкоголем відбилися і на фінансових спроможностях родини. Відкритий спільно бізнес щодо здачі в оренду комплексу для відпочинку чоловік довів «мало не до банкрутства», приводячи туди своїх почарківців, каже жінка. Зрештою родина мусила його продати. Євген натомість став працювати домашнім майстром, але, за словами Ганни, не турбувався про кількість клієнтів та рівень заробітку.

«Люди подзвонять — робота є, ні — так ні. Йому було байдуже, чи є гроші, щоб купити поїсти, головне, щоб у хаті була горілка й папіроси — інакше буду бита. Він міг випити, а потім ричати не мене, чого я не купила більше, бо мала ж знати, що він захоче ще», — розповідає постраждала.

Жінка вимушено бралася за будь-який підробіток, що не вимагав повноцінної зайнятості: продавала косметику, допомагала із бухгалтерією, аби «мати кошти, щоб не вмерти». Заразом, попри безсонні через запої чоловіка ночі, її син жодного разу без поважної причини не пропустив школу та гуртки, каже Ганна. Хоча вчитися в спокійній атмосфері рідко виходило.

«Я дивуюся, звідки в сина бралися на те сили та натхнення. Він гарно вчиться, співає. А чоловіку однаково було, чи в дитини завтра контрольна, чи виступ. У хаті музика на всю катушку, він горланить під гітару, спробуй зроби зауваження — одразу з кулаками», — розповідає постраждала.

Як син став підлітком, Євген почав піднімати руку й на нього. Тоді, як каже Ганна, вона усвідомила, що треба щось змінювати хоча б заради дитини. У зверненні до поліції жінка не бачила сенсу через попередній негативний досвід, а про спеціалізовані сервіси допомоги постраждалим від домашнього насильства нічого не знала.

«Сусіди не раз викликали поліцію, але поки наряд приїжджав він або тікав із хати, або ж вони забирали його на пару годин, відпускали і він ще більш знущався з мене», — каже жінка.

Утім, у грудні минулого року все сталося інакше. За словами Ганни, вона сумнівалася, що взагалі переживе той день. «Після випитих п’яти пляшок він прокинувся, не зміг включити музику та гепнув пультом зі злості телевізор. Потім почав мене жбурляти та тягати за волосся по підлозі. Я двічі відключалася, малий мене до тями приводив. У якийсь момент лежу без сил і бачу, що він тримає сина над газовою плитою та пхає йому склянку до рота», — розповідає жінка.

На галас у їхній квартирі із зауваженнями прийшла літня сусідка, яку Євген зустрів погрозами та фізичною силою. Та зі свого боку викликала поліцію та забрала Ганну із сином до себе у квартиру. Вислухавши постраждалих, правоохоронці пішли втихомирювати чоловіка. Утім, повернувшись, не радили їм вертатися у квартиру, натомість запропонували Ганні із сином поїхати в кризову кімнату для постраждалих від домашнього насильства.

Дорогою до кімнати поліцейські завезли жінку в травмпункт, де їй зашили порізану уламками скла руку та провели обстеження на струс мозку. Писати заяву щодо побоїв Ганна відмовилася, щоб «термін батька не відбився на дитині». У кризовій кімнаті та в подальшому в денному центрі соціально-психологічної допомоги, відкритих в межах проєкту UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні, під назвою «Міста і громади, вільні від домашнього насильства», Ганні та сину надали психологічну та юридичну допомогу щодо дотримання виконання термінового заборонного припису, а також подачі на обмежувальний, терміном до пів року. Приписи забороняють кривднику наближатися до постраждалої особи та контактувати з нею в будь-який спосіб. Їх порушення загрожує штрафом, громадськими роботами (у випадку заборонного), та кримінальною відповідальністю (у випадку обмежувального).

За допомогою правоохоронців та соцпрацівників жінка домоглася виселення Євгена зі своєї квартири, хоча той неодноразово вмовляв Ганну пробачити. У березні подружжя офіційно розлучили.

«Час від часу до нас досі приїжджає поліція, перевіряє, чи нас не тривожать. Малому то на користь, вважає себе більш захищеним. Як усе налагодилося, після роботи з психологом, сина нарешті перестав турбувати живіт, джерело болей якого не могли виявити на жодних аналізах», — ділиться жінка.

Для Ганни цей досвід та допомога психологів/-инь, каже вона, також стали визначними в сприйнятті себе та переоцінці поглядів на життя. «Майже 17 років я чекала на зміни. Забагато взяла на себе, мені той комплекс заважав, бо все намагалася довести, що я не гірша, така ж повноцінна жінка, як усі, можу дати раду собі в житті. Тепер я нікому не дозволю і пальчиком до себе доторкнутися, навіть словом попрікти», — каже постраждала.

Усім жінкам, які опинилися в подібній ситуації, Ганна радить не гаяти час, обирати себе й дитину та звертатися за допомогою, а свідкам насильства — не бути байдужими до чужого горя.

«Якби я знала раніше, що вже існує такий захист для жінок, я б давно ще до всіх побоїв наважилася б і втекла. Раніше і для мене то було дико — відкривати чужим людям душу, але фахівці досвідчені в цих справах, не дадуть дурних порад, вислухають і повернуть віру в себе», — зазначає жінка.

Робота кризової кімнати та денного центру соціально-психологічної допомоги є можливою в межах проєкту «Міста і громади, вільні від домашнього насильства». Проєкт реалізується у співпраці з Міністерством соціальної політики України за підтримки урядів Канади та Великої Британії  в межах програми UNFPA з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству.