«Я втекла від людини, яка поводила себе жахливо, була небезпечною. Він дозволяв собі підіймати на мене руку. Влаштовував жахливі скандали, намагався на мене тиснути та принижувати, і все це побачив мій син», - розповідає Оксана.
До початку повномасштабного вторгнення жінка з двома дітьми жила із чоловіком. Втім він почав проявляти насильство. Подолати його й почати нове життя, як незалежна і самодостатня жінка, Оксана змогла завдяки кар'єрному проєкту «ВОНА хаб», який започаткував UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні, за підтримки Посольства Великої Британії та Бюро гуманітарної допомоги USAID (BHA).
Як змінилося її життя — Оксана розповіла UNFPA.
«Війна не той досвід, який би я хотіла пережити»
24 лютого ми прокинулися від того, що весь будинок трусився. Ми тоді жили поруч з Чорнобаївкою, туди якраз прилетіли перші ракети. Я прокинулася в жаху. Діти цього не почули, бо спали. Ми з партнером одразу здогадалися, що скоріш за все почалася війна і потрібно щось робити.
Війна – це не той досвід, який би я хотіла пережити, та абсолютно не той досвід, який би я хотіла, аби мали мої діти. Саме тому я одразу прийняла рішення, що ми будемо виїжджати.
Спершу ми намагалися вмовити батьків виїжджати із нами, вони не хотіли, бо не вірили, що війна на довго.
Ми з партнером зібрали дітей, домашніх тварин та евакуювалися. Їхали ми дуже довго. Шлях, який зазвичай займає 6-7 годин, на цей раз зайняв 14 годин. Таким був наш перший день війни.
"Я зрозуміла, що наступний етап – це вже реанімація»
Перший досвід насильства я пережила в першому шлюбі. Чоловік зі злості сильно мене вдарив. Це був перший раз. Я подумала — нічого страшного, неприємно, але не побив же.
Через якийсь час схожий епізод стався знову. Я подзвонила його матері й сказала, що її син чомусь вирішив, що має право так себе поводити. Його мама відповіла, що в першу чергу я маю проаналізувати свою поведінку. На цьому наш діалог закінчився.
Третій раз в цій сім’ї – це був останній раз. Спочатку він мене вдарив та кинув на підлогу. Нічого не зламав, але в мене з’явилися синці, був дуже пригнічений стан. У той момент я зрозуміла, що це все, що наступний етап – це вже реанімація. Якщо людина вже перейшла до того, що кидає на підлогу та б’є, то наступного разу мене вже забиратимуть з лікарні з переломом руки чи ребра. Тож я зібрала дітей та поїхала до батьків.
«Я сиділа та думала, чи правильно я всю цю історію сприйняла»
Через якийсь час, я розповіла батькам про ситуацію, що трапилася. І перше, що вони мені сказали: «А за що він тебе вдарив? Що ти такого зробила, що він тебе побив?». Це не було підтримкою. Вони не сказали, того, що я так хотіла почути: що він не мав права підняти руку на їхню доньку.
Батьки прийняли мене з дітьми, але моральної підтримки не було. Ніхто не сказав, що не можна себе так поводити, не можна дозволяти до тебе так ставитися.
На щастя, навіть не маючи підтримки, я не повернулася у ці стосунки. Саме образ реанімації мене оговтав. Ще думала про дітей, бо я розуміла, якщо все це будуть бачити мої діти, зрештою вони у своєму дорослому житті прийдуть до такого ж сценарію. Вони будуть думати, що це нормально, що всі так живуть. Донька буде дозволяти, щоб майбутній чоловік її бив, а мій син буде бити свою дружину. А я цього не хотіла, це теж мене дуже сильно втримало, щоб не повернутися до колишнього чоловіка.
Але на цьому історія насильства у моєму житті не закінчилась. Були схожі випадки вже в нових стосунках. На цей раз я зіштовхнулася із переслідуванням.
«Я сильно злякалася, коли уявила, що буде, якщо він до мене приїде»
Одного разу у нових стосунках, партнер влаштував жахливий скандал. Він намагався на мене тиснути, принижувати і в цей момент зайшов мій син. Він зрозумів, що відбувається, що його маму зараз ображають і він має мене захистити. В той момент, я зрозуміла, що це остання крапля.
Яким би не був чоловік – золотим, прекрасним і чудовим, але якщо він готовий битися з твоєю дитиною — це кінець. Я не хотіла бачити як мій син б’ється з моїм чоловіком чи партнером.
Коли почалася війна, я виїхала з Херсонщини з новим партнером, але далі вже втікала від нього з дітьми та змінила два міста. У новому місті помітила, що коли сиджу біля ноутбука, раптово вмикається камера. Хоча в мене не був увімкнений скайп. Я розуміла, що щось не так. Мій син теж підтвердив, що коли він грався на ноутбуці, вмикалася камера. Ми тоді особливо не звернули на це увагу, подумали, що може якась поламка.
Згодом, як внутрішньо переміщена особа, я заповнила заявку для отримання допомоги й мені зателефонувала жінка, яка представилася волонтеркою та сказала, що знає, що мені потрібна допомога.
Виявилося, що це не була волонтерка. Ця жінка по закінченню нашої розмови прислала знімок екрана, де одна людина надіслала їй повністю мою адресу – місто, вулицю, номер будинку, корпус, номер квартири, просивши подивитися як я там.
Я зрозуміла, хто може бути до цього причетним. Я боялася за свою безпеку, тож почала брехати про своє життя іншим. Моя остання легенда була про те, що я поїхала у Вінницю до своєї сестри. Про те, що я поїхала в Івано-Франківськ, знали тільки мої батьки, які не спілкуються з моїм партнером, мій брат та моя сестра. Більше ніхто не знав.
Я тоді дуже сильно злякалася, коли уявила, що це буде, якщо він сюди приїде. Буде знову стояти під дверима, знову всі ці крики, скандали та погрози. Я дуже цього не хотіла. Я дуже сильно злякалася і не знала, що робити. Мої кордони порушили, моє особисте життя вже не було моїм особистим життям. Я зрозуміла, що за мною слідкують, контролюють і насправді я не сховалася.
“Я дуже злякалася і вирішила подзвонити до кар’єрної радниці проєкту “ВОНА хаб”
Коли мені надіслали той знімок екрана, я усвідомила, що ця людина знає, де я живу. В мене знову з’явилася ця картина перед очима, як він намагається битися з моєю дитиною і я зрозуміла, що цього не має бути. Я маю себе якось захистити, а сама я це зробити не зможу.
Я вирішила подзвонити кар’єрній радниці проєкту «ВОНА хаб» Тетяні, щоб запитати, що мені робити в цій ситуації. Більше в мене не було у кого запитати.
Про “ВОНА хаб” я дізналася взагалі з іншої причини. Було оголошення в інтернеті, що набирають жінок, які перебувають у складних життєвих обставинах, для навчання на IT-курсах.
Я тоді була в Вінниці у сестри, в мене був складний період, бо саме тоді я з дітьми поїхала від цієї людини. Складно уявити, що я переживала всередині. В мене було жахливе минуле. В голові були суцільні проблеми. В якийсь момент я перестала спати та їсти. Просто була як у тумані. А коли побачила в інтернеті це оголошення, зрозуміла, що ці курси мені потрібні хоча б для того, щоб зайняти свою голову навчанням.
Я подала заявку, мені зателефонували, розповіли про курси та про хаб. Ось так я і стала клієнткою.
Й фахівці хабу стали не просто радниками, а справжньою підтримкою. Коли я налякалася переслідування — саме кар'єрна радниця була поряд. Вона мене підтримала, заспокоїла, допомогла взяти себе в руки. Розповіла алгоритм дій, що робити зараз і що у випадку, якщо він мене знайде. Тетяна періодично телефонувала мені, щоб проконтролювати, як я з усім цим справилася. Порадила мені звернутися у притулок, бо він знає, де я живу, а там я можу сховатися, щоб він мене не знайшов.
Такі хаби надзвичайно важливі, бо ти розумієш, що у цій проблемі ти не одна. Що це не з тобою щось не так, а що такі ситуації трапляються. Коли розумієш, що саме в цій проблемі ти не одна, що з такими проблемами стикалися інші та вони змогли вийти з цього кола насильства, тоді ти розумієш, що теж маєш такий шанс.
Не завжди є змога звернутися до родичів чи знайомих, але у “ВОНА хаб” завжди допомагають усіма можливими способами. Це найголовніше.
"ВОНА хаб" - проєкт, що спрямовано на розвиток професійного потенціалу та фінансової спроможності жінок, котрі постраждали від домашнього / гендерно зумовленого насильства або знаходяться у групі ризику. Більше інформації про проєкт та адреси локальних хабів за посиланням https://www.vonahub.org.ua/
Кар‘єрний хаб «ВОНА» реалізується UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні за фінансової підтримки Посольства Великої Британії та Бюро гуманітарної допомоги USAID (BHA).
