«За два місяці життя в окупації я зрозумів, що найцінніше – це мати можливість спілкування з однодумцями і однолітками» - Артур Мамаєв, 18 років, студент Київського медичного університету, Херсон
За два дні до початку війни я вирішив відвідати рідну домівку, і поїхати на вихідні з Києва до батьків. 24 лютого зранку мене розбудила мама і сказала, що почалася війна. Ми вирішили виїхати з Херсону в село, де мешкають мої бабуся і дідусь. За кілька днів цей населений пункт було оточено російськими військовими, облога тривала два місяці. Ми не могли нікуди виїхати, в селищі не стало світла і зв’язку, в двокімнатному будинку нас було чотирнадцять.
У березні було дуже холодно, трималися морози. Ми рубали дрова, на вогнищі готували їжу, топили піч. Домовилися в родині, що у всіх буде встановлена фіксована порція, без добавок. У бабусі залишалися куплені ще до війни цукерки. Вона видавала по одній на день, щоб хоч якось підсолодити життя своїм онукам. А дідусь, розуміючи, що ми з двоюрідним братом, опинившись в інформаційному вакуумі почали втрачати надію на порятунок, кожного дня придумував нам якесь завдання. Ми вижили завдяки тому, що працювали фізично – вичищали від бадилля город, вирили нову вигрібну яму. Коли вдалося придбати генератор – зарядили телефони, включили телевізор. Але усі українські канали вже були заблоковані, тому ми читали книжки, грали в ігри, просто розмовляли.
За кілька тижнів після цього в нас майже закінчилися продукти. Купити їжу можна було лише в Херсоні, який знаходився від нас за 30 км. На шляху було 6 російських блокпостів. Їхати було страшно, але нам вдалося добратися цілими і неушкодженими. Потрапивши в рідний Херсон, я був шокований тим, що там відбувається. Біля нашого будинку стояли два БМП і був заритий танк.
Після побаченого в місті ми прийняли рішення прориватися на контрольовані Урядом України території. Ми проїхали 10 російських блокпостів і на кожному нас змушували виходити з машини. Забрати могли що завгодно. На одній з таких зупинок в нас мовчки без пояснень забрали їжу. На іншій біля години перевіряли мій телефон. Я видалив попередньо майже все. Але залишив фото, де ми з братом з лопатами в руках допомагаємо дідусю. Військові вирішили, що це ми риємо окопи, і що ми з братом служили в армії. Довелося пояснювати, що це зовсім не окоп, а город і майбутній туалет.
Зараз ми з мамою і сестрою мешкаємо в Вінниці. В червні я випадково дізнався про програму для підлітків і потрапив до табору. Заповнив анкету і пройшов тренінги разом з класною командою. А потім мене запросили вже в якості інструктора і це був чудовий досвід. Виявилося, що є в мене і педагогічний талант. Хоча, я майже рік вчився лікарняній справі, і мав у майбутньому стати стоматологом, але тепер в мене більш амбітні мрії. І все це завдяки тренінгам, які я пройшов тут.
Більше про табір можна дізнатись у нашому матеріалі: Як повернути підліткам впевненість і віру в майбутнє, якщо усі плани перекреслила війна?
Своїм одноліткам, усій українській молоді, я хочу побажати не боятися будувати плани на майбутнє. Я сам потрапив в таку пастку, з якої боявся не виплутатися. Війна залишила мене без права жити вдома, мої однокурсники роз’їхалися по всьому світу, дівчина з якою я зустрічався покинула територію України. Але я вірю що війна закінчиться, і саме нам, молодим доведеться відбудовувати країну, і саме від нас залежить, якою Україна буде в майбутньому.
Комплексна психосоціальна програма для підлітків «Енергія твого майбутнього» впроваджується в рамках Програми ООН з відновлення та розбудови миру за підтримки Європейського Союзу, а також за фінансової підтримки Данії.
