Лише в 32 роки жителька Вінниччини Марина пізнає, як це — обирати власний шлях у житті. До того протягом багатьох років жінка потерпала від постійних обмежень, заборон, дорікань та фізичних покарань із боку свекрухи та чоловіка, але змогла вивільнитися з-під гніту, попри страх невідомості.

За словами Марини, різка зміна ставлення до неї з боку родини чоловіка відбулася із настанням вагітності. Усі пересування та дії жінки контролювалися, чоловік почав зловживати алкоголем та піднімати руку на вагітну дружину, а його мати це лише заохочувала.

«У його алкоголізмі свекруха звинувачувала мене. Хоча найбільше від цього і страждала я — ноги, руки мені викручував, уся в синцях ходила. Міг запросто скинути мене вагітну з ліжка через те, що я ковдру потягнула на себе», — пригадує постраждала.

Після народження доньки ситуація лише погіршилася: паралельно із доглядом за немовлям Марина мусила поратися по господарству. Після року малечі жінку позбавили найдорожчого — можливості ростити свою Христинку. За словами постраждалої, свекруха змусила її припинити грудне вигодовування та забрала дитину жити до себе в кімнату, Марину ж до доньки не підпускала.

«Я Христю бачила лише здалека, коли поралася в подвір’ї чи коло тварин, а як тільки до неї наближалася, починався конфлікт. Дитина плакала, просилася до мами, а вони казали, що поплаче й перестане. Але я все одно підходила до неї тишком-нишком», — каже Марина.

У дитячий садок доньку родичі заборонили віддавати, при тому методи виховання свекрухи були жорстокі, каже постраждала. Дитину за найменшого непослуху закривали в темному льосі, бані, «лякали павуками» або саджали їсти біля унітазу. А з періоду першої самостійності, як розповідає жінка, залучали до роботи по дому.

«Коли в неї щось не виходило — били. Синів сестри чоловіка намовили, що вони постійно лупили малу. Вона постійно була винна у всіх бідах, вони ж — ніколи. Батько також бив Христину так, що в мене серце вилітало», — розповідає Марина. До того ж, продовжує жінка, фізично карати Христину примушували і її, а коли та відмовлялася — «отримувала» за дитину.

Марина неодноразово зверталася за допомогою до поліції та соціальної служби, але ті, за словами постраждалої, не вірили їй та ставали на бік свекрухи. Кілька разів жінка забирала заяву під тиском кривдників. «Щоразу ставало лише гірше, вони мстилися. Я не могла з подвір’я вийти, нічого в житті зробити для себе чи для дитини без їх дозволу», — ділиться постраждала.

Наважитися тікати було також страшно, визнає Марина, адже матір чоловіка контролювала всі фінанси родини, зокрема грошову допомогу з догляду за дитиною. Будинок, який дістався Марині в спадок від батька, свекруха також прибрала до рук, каже постраждала.

Чи не останньої краплею стало схиляння до народження другої дитини, що, за словами Марини, вона не могла допустити в тих умовах. Як розповідає жінка, ситуація доходила до абсурду — свекруха змушувала її до сексу із чоловіком, а на відмови Марини реагувала криками. Водночас чоловік час-від-часу намагався взяти постраждалу силою, але та відбивалася.

Врятуватися з того жаху Марині допомогла випадковість. Одного дня син сестри чоловіка зламав руку, тож родичі зірвалися та повезли дитину в лікарню до Вінниці. Тоді, каже жінка, вона подзвонила матері, яку й до того не раз просила про допомогу, та поставила перед фактом, що тікає до неї з дитиною. Уже наступного дня Марина з Христею опинилися у Вінницькому денному центрі для постраждалих від домашнього насильства. Фахівці центру направили родину до кризової кімнати.

«Ми були голі й босі, але нам надали все, що необхідно. Там я нарешті почувала себе надійно. Я змогла разом із дитиною заспокоїтися», — каже постраждала. За словами фахівчині денного центру, яка працювала з родиною, Христинка прибула до них дуже наляканою та настороженою.

«Вона була як маленьке вовченятко, якому дуже важко адаптуватися, попри безпечність умов. Відчувалося, що довіра між нею та Мариною була порушена. Але психологи були поруч — і зараз їй уже значно легше комунікувати, вона заводить нові знайомства», — розповідає фахівчиня.

Марину ж, крім психологів та соцпрацівників, скерували до вторинної правової допомоги, де підготували весь пакет документів для притягнення кривдників до відповідальності, розлучення та стягнення аліментів. Щоправда, покарати за вчинення домашнього насильства вдалося лише чоловіка жінки. Його матір притягнути до відповідальності не вийшло. 

Крім того, фахівці залучали Марину до різноманітних заходів від партнерів, зокрема націлених на відновлення глибокої довіри з донькою.

«Вже через місяць відчувався результат — налагоджується звʼязок та комунікація. Христина почала давати руку мамі. Бо спочатку було нуль реакції на маму», — пригадує фахівчиня.

Зараз Марина з донькою проживають у орендованій кімнаті в гуртожитку — неподалік від матері постраждалої. Жінка власними силами влаштувалася на роботу, а Христина вчиться в школі за сімейною формою — через побоювання мами, що чоловіку вдасться знайти їх. Вона ще досі здригається від несподіваних телефонних дзвінків, проте, каже, що минуле й нинішнє життя — небо й земля.

«Мені настільки спокійно — немає тої тривоги, що була раніше постійно. Я нарешті вільна у своїх діях, можу займатися своєю дитиною, собою, ходити на роботу, дитячі майданчики, до психолога й насолоджуватися цією свободою», — зазначає Марина.

Здобувши нарешті можливість самостійно розпоряджатися своїм життя, жінка відкрита до нового — хоче надолужити втрачені роки, коли жила під гнітом кривдників.

Робота кризової кімнати та денного центру соціально-психологічної допомоги є можливою в межах проєкту «Міста і громади, вільні від домашнього насильства». Проєкт реалізується в співпраці з Міністерством соціальної політики України за підтримки урядів Канади та Великої Британії в межах програми UNFPA з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству.