ЧЕРНІВЦІ/ЛУЦЬК, Україна – Їх називають «кризовими кімнатами»: тимчасове житло для жінок та їхніх дітей з кухнею, меблями, посудом та продуктами харчування, якими управляють місцеві центри соціальних служб. Ця мережа безпечних місць була створена, щоб допомагати жінкам уникати домашнього насильства, пропонуючи місце для безпечного та гідного життя. Сьогодні ці кризові кімнати переповнені жінками та дітьми, які рятуються від іншого виду насильства – війни.

Протягом останніх двох місяців мільйони українських жінок з дітьми були змушені тікати, оскільки на їхні громади сипалися кулі та бомби. Часто вони виїжджали з невеликою кількістю речей і без чіткого плану, де шукати безпеки. Оскільки їхні міста перетворилися на поле битви, найбільш уразливі люди – одинокі матері, жінки з немовлятами, жінки з інвалідністю та літні жінки – зіткнулися з одними з найбільших ризиків.

Однією з таких одиноких матерів є 39-річна Олена. На момент початку обстрілів вона проживала в місті Сєвєродонецьк Луганської області, у центрі матері та дитини. «Спочатку вибухи були не сильними, але за тиждень стіни почали тремтіти». Щоразу, коли вона чула вибухи артилерії, вона бігла зі своїм хлопчиком у підвал або ховалася в коридорі, як рекомендував уряд.

Багато українських жінок і дітей кинулися тікати з країни, але Олена каже: «Я не встигла отримати новий паспорт».

Після початку обстрілу вони зникла вода, газ та світло. Не маючи можливості ні купатися, ні готувати їжу, Олена зрозуміла, що пора тікати. Вона знайшла місце в евакуаційному автобусі до Слов’янська, але по дорозі автобус зламався. Жінки, що їхали в ньому, змушені були штовхати його по дорозі. І все ж Олена вважає себе щасливицею. «Мої друзі розповіли, що після мого від’їзду в Сєвєродонецьку почався суцільний терор. Будинки були буквально зрівняні з землею».

Вона виїхала зі Слов’янська евакуаційним поїздом до Львова, поїздка тривала півтора доби. Потрапила в кризовий кабінет у Чернівцях. Нарешті, каже вона, вона відчуває, що вони та її син мають безпечне місце, де можна подзвонити додому.

Надія на нове життя

Кризові кімнати були створені минулого року в Луцьку, Тернополі та Чернівцях за підтримки проекту UNFPA ”Трамплін до рівності” та фінансування уряду Швеції.

26-річна Ольга – одинока мати, виховує двох хлопчиків, їм 4 роки і 7 місяців. Вона жила в селі Микуличі Київської області, коли заїхали танки. «Нам було страшно. Час від часу на вулиці лунали постріли», – описала вона. «Ми відразу сховалися в льох».

Вона разом з іншими жінками евакуювалася до Вишневого, де вони спали на підлозі тимчасового притулку, поки священик не познайомив її з центром соціального захисту населення в Луцьку. Тепер, у кризовій кімнаті, вона може дати своїм дітям відчуття нормальності.

«Тут нам дуже допомагають з усім необхідним... У квартирі, де ми живемо, є кухня та посуд. Нарешті я почуваюся в безпеці зі своїми дітьми», – розповіла Ольга.

У кризовій кімнаті вона вже три тижні. Близько двох тижнів тому вона дізналася, що її батька вбили. Зараз, каже вона, думка про те, щоб коли-небудь повернутися до Микуличів, просто надто болюча. Вона хоче залишитися і будувати життя в Луцьку.

«Я пройшла курси манікюру та дизайну нігтів, тож тепер можу заробляти на життя собі та своїм дітям», – каже вона.

Готуємося до збільшення випадків насильства

Кризові кімнати є важливим ресурсом для жінок, які цього потребують. Але як бути з тими, для кого вони спочатку були призначені – особами, які пережили сексуальне та домашнє насильство?

Притулки залишаються відкритими для них, каже Вікторія Яловська, експертка із правових та соціальних послуг, що працює з UNFPA. Пані Яловська, яка більше 25 років допомагає особам, які пережили домашнє насильство, каже, що фахівці/-чині та програми продовжують працювати, але з обмеженими можливостями. Наприклад, багато персоналу самі були змушені тікати.

І все-таки, за її словами, «жодного притулку чи кризової кімнати не зачинено... Ті, хто залишився, чергують цілодобово».

Вона та її колеги стурбовані тим, що жінки стикаються з перешкодами при повідомленні про домашнє насильство. «Наразі ми не можемо проаналізувати звернення до поліції з цих питань... Поліція була тим органом, хто мав припинити насильство і перенаправити жінку на притулок із прихованою адресою». Сьогодні, за її словами, поліція зосереджена на потребах безпеки, пов’язаних із війною, хоча «досвід інших країн показує, що в умовах війни та післявоєнних часів питання домашнього насильства та насильства щодо дітей актуальні як ніколи».

 UNFPA співпрацює з місцевими партнерами, щоб передбачити майбутні потреби жінок, які можуть зазнати фізичного чи сексуального насильства, чи то в домашніх умовах, чи в результаті конфлікту. Нещодавно  UNFPA запустив мобільні бригади, до складу яких входять психологи, соціальні працівники та інші фахівці, які можуть відвідувати жінок і сім’ї в їхніх домівках для надання критичних послуг.

«Зараз ми працюємо на випередження», – каже пані Яловська.