Бути татом – не завжди легка робота. Хтось спрощує її тим, що кличе на поміч маму. Хтось тицяє малечі в руки планшет. Але чи найкращий це вихід? Про те, як давати раду викликам батьківства, ми поговорили з Іриною Лєсною, спеціалісткою із реабілітації та психологічної підтримки, та Богданом Бутком, молодим татом і захисником футбольного клубу “Шахтар”.
Тату, я хочу!
Маленька дитина у ранньому віці проходить через немало криз, які допомагають їй формуватися. Коли їй 2-4 роки, вона вчиться відстоювати себе і добиватися бажаного. Це навчання зазвичай виражає себе в капризах й істериках. От, наприклад, малюку потрібна цукерка вже тут і зараз, і він вперто і гучно починає це доводити. Що зазвичай робить в такому випадку тато? Кличе на допомогу маму або хутчіш купує ту цукерку, аби лиш втихомирити дитину. Жоден із цих варіантів не піде на користь стосункам батька з дитиною. Богдан Бутко в таких ситуаціях завжди намагається домовитися і знайти з сином компроміс. “Варто дитині пояснювати: навіть коли тато в чомусь відмовляє, це не означає, що він відмовляється від своєї дитини”, – радить Ірина Лєсна.
Найбільша помилка, яку може зробити тато, коли малеча починає істерику – це самому запанікувати. Дитина швидко зчитає, що ви піддалися, а, значить, вона доб’ється свого. Що ж робити? Ірина Лєсна рекомендує швидко її відволікти і перевести увагу на щось інше. Діти дуже швидко переключаються. Тому, якщо ви скажете чи зробите щось несподіване, ваш малюк може забути, що ще хвилину тому планував ридати в магазині іграшок, вимагаючи конструктор.
Є батьки, які вибрали для себе ще один спосіб реагування на істерики – вони їх просто ігнорують. Але це теж не найкращий рецепт. Тут варто чітко розділити: ви ігноруєте саму істерику чи свою дитину? Якщо вона гамселить ногами на підлозі магазину іграшок, просто присядьте поряд, щоб бути на рівні, і скажіть їй спокійно: “Я все рівно тебе люблю”. Так ви даєте зрозуміти: ігноруючи істерики і дитячі маніпуляції, ви продовжуєте любити свого малюка. Дуже часто дитина чекає від вас не стільки цих цукерок і конструкторів, яких вона так вперто вимагає, як відчуття, що ви розумієте її потреби, що ви на її стороні. Тому вкрай важливо підкреслювати, що ви продовжуєте її любити за будь-яких обставин.
Тату, дай планшет!
Ігри та виховання сучасного малюка не обходяться без ґаджетів. Батьки часто вважають смартфони і планшети “супернянями”, які здатні надовго заволодіти увагою дитини, відволікти і заспокоїти її. Але так формується залежність, з якою потім годі буде справитися. Вам не подобається, що ваша дитина постійно вимагає дати в руки смартфон? Для початку поспостерігайте за собою: а де ваш телефон під час вечері? Цифрова залежність – це проблема в першу чергу дорослих, а потім вже і їх дітей. Якщо тато не розлучається із смартфоном, то що має думати собі дитина? Що це погано? Ні, це прекрасно, так і має бути, бо так робить тато! До 5 років батьки для дітей є беззаперечним авторитетом, яких малеча хоче наслідувати і у всьому копіювати. Тож, перш ніж забороняти ґаджети своїм дітям, подумайте який приклад ви самі їм показуєте. І візьміть собі за правило їсти без планшета чи телефона.
Іноді батьки говорять, що дати в руки ґаджет – це єдиний спосіб змусити дитину поїсти. Але вони самі до цього привчили. Як змінити ситуацію? Влаштувати обід на іншому місці, наприклад. Усе нове заманює і зацікавлює малюка. Поїсти не там, де зазвичай, а на татовому стільчику чи з татової тарілки вже може стати новим досвідом, який допоможе доброму апетиту без усяких “супернянь”. Ірина Лєсна переконана, що батьки, які мають багату уяву, на відмінно заміняють ґаджети своїми історіями й казками. Обираючи між мультфільмом із планшета або оповідками тата, який сидить поряд, дитина віддасть перевагу другому.
Тату, побудь зі мною!
Багато татів скаржаться на те, що їм бракує часу із дітьми. Ті виростають більш прив’язаними до мами, бо батька бачать лише вечорами чи на вихідних. Але тут важливо розуміти, що важливо не те скільки часу ви можете приділити своєму малюкові, а якість цього часу. Більше того, можна подовжити цей час, навіть будучи на роботі. Наприклад, зателефонувавши додому і поцікавившись чим займається саме зараз син чи донька. А ввечері дуже важливо запитати дитину: “Як пройшов твій день?” Вона цілий день вас не бачила, але, розповідаючи про свої денні пригоди, заново проживе їх разом з вами. А це однозначно зближує. Також дуже важливим є тілесний контакт, тож варто не скупитися на обійми та поцілунки, бо вони якнайкраще передають вашу любов.
Якість проведеного часу з малечею може виражатися по-різному, у кожного свої улюблені заняття. “Нам планшет не потрібен, бо ми з сином і ліпимо, і малюємо, і читаємо. А найбільше він любить зі мною іти на вулицю, до сусіднього дому і щось там роздивлятися”, – ділиться Богдан Бутко. Якраз з татом дитина пізнає, як влаштовано все довкола і як з цим усім взаємодіяти. Мама вчить відчуттям, а тато – як з ними бути у зовнішньому світі. Тому дуже важливо своїм прикладом показувати, як ви справляєтеся із різними емоціями. Якщо у вас поганий настрій, то не варто вдавати нібито все чудово. Діти інтуїтивно відчувають, що не все гаразд і сприймають ваше вдаване щастя за брехню. Тож замість того, щоб грати, щиро зізнайтеся, як почуваєтеся і чому саме так. Іще один важливий інструмент для зближення із вашим малюком – це здатність визнавати свої помилки. Якщо дитина розуміє, що тато був неправий, і тато сам про це каже, то його авторитет в очах дитини тільки росте. Богдан Бутко додає: “Якщо я дав сину обіцянку, то відчуваю, що маю виконати. Не завжди вдається, але тоді я говорю чому так і коли ми зробимо те, що я пообіцяв. Чесність важлива, щоб батько був авторитетом”.
Багато татів включаються у виховання, коли дитина вже старша. Мовляв, тоді з нею можна вже більше говорити і щось разом робити. Ірина Лєсна радить не чекати цього “ідеального часу”. “Перші місяці, перші кроки, перші синяки –ви потрібні вашій дитині на кожному з цих етапів, і вона буде пам’ятати і цінувати, що ви були поряд в ті хвилини”, – каже Ірина Лєсна. Татова присутність – це своєрідна подушка безпеки, яка служитиме вашій дитині підтримкою на все життя.
