Після початку повномасштабного вторгнення у квартиру до Ольги (ім’я змінене задля безпеки) та її чоловіка переїхала його мама. Згодом чоловік пішов на фронт, а Ольга та свекруха почали жити удвох. Конфлікти почалися майже одразу.

«Ми сварились через побут, через те, як я вдягаюся, скільки витрачаю, навіть через те, коли приходжу додому. Але в якийсь момент усе вийшло з-під контролю — вона мене побила», — згадує Ольга.

Згодом ситуація повторилася знову, і знову…Коли це сталося вчетверте, свекруха виставила Ольгу за двері майже без речей. Завдяки пораді сусідки, жінка звернулася до мобільної бригади, яка оперативно доставила її до кризової кімнати. 

«Вони мене не засуджували, вони мені допомогли. Вони мене обігріли, дали мені прихисток, вислухали. Це неймовірно круто, коли розумієш, що є куди піти», – ділиться Ольга.

Невдовзі її сестра, яка виїжджала з прифронтового міста, знайшла роботу, і вони разом зняли квартиру, від свекрухи Ольга з’їхала. Спершу вона не наважувалась розповісти чоловікові про пережите — боялася, що це його зламає. Але згодом усе ж відкрилась. Сьогодні вона впевнена: мовчати — небезпечно.

«Потрібно йти, коли коли стає це погано, тому що так вже можна не вийти з тієї квартири. Людина просто не розрахує силу і йти буде не те, що нікуди, а йти вже буде нікому. І це страшно. Не потрібно чекати, що хтось зміниться, нібито він чи вона вона пообіцяли, що такого більше не буде. Ні, буде. Це все повториться і неодноразово. Тому чекати не варто», ділиться Ольга.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії кількість повідомлень про насильство з боку партнерів, домашнє насильство, сексуальне насильство та інші форми гендерно зумовленого насильства в Україні зросла більш ніж на третину. За оцінками, 2,4 мільйона людей в Україні - переважно жінок і дівчат - потребують доступу до сервісів із запобігання та реагування на гендерно зумовлене насильство.