Про війну, свою допомогу жінкам, молоді та активну громадську роботу розповіли представниці «Ради жінок Донеччини».
Юлія Пруднікова, виконавча директорка ГО «Рада жінок Донеччини»
Дар’я Маркович, координаторка проєктів
Катерина Штайнберг, комунікаційниця
У кожної з цих жінок у цій війні своя особиста історія, але кожна тримається завдяки розумінню, що її допомога та турбота потрібна іншим. Вони з Маріуполя, і на початку повномасштабної війни сподівалися, що місто Марії – це найбезпечніше місце. Але, коли вибухи почали лунати поряд, прильоти були у сусідні будинки, а води та їжі катастрофічно не вистачало, наші героїні змушені були забирати рідних та тікати через блок-пости під загрозами обстрілів.
Скажіть, будь ласка, що пам’ятаєте про 24-те лютого, день, коли почалася повномасштабна війна?
Катерина згадує: о п’ятій ранку підстрибнула разом з ліжком, тому що до старого аеропорту десь кілометр від будинку. Там був ракетний обстріл і його було дуже-дуже голосно чути. “Ми відразу зрозуміли, що щось почалось погане. Інтернет, новини кричали, що майже кожне місто обстріляне, що почалась велика війна. Ну, було дуже страшно”
![](https://ukraine.unfpa.org/sites/default/files/2x0a0185jpg185_0.jpg)
За словами Юлії, 24 лютого вона прокинулася від дзвінка свого чоловіка, який уже був на роботі. І він повідомив їй, що почалася війна. “Я залишалася з дітьми дома і чекала на нього. Зібрала все, що необхідно, щоб воно було готове. Маріуполь, як ми сподівалися, безпечне місто, і що все буде добре. У мене дві дочки, одна дочка у 2014 році якраз народилася, коли починалися ці події. Їй, наразі, вісім з половиною років. Молодшій майже шість”.
Як ви сказали дітям, що почалася війна?
Юлія ділиться, що спочатку вони не говорили, що почалася війна. “Ми з ними почали гратися в хованки, зібрали їхні улюблені іграшки. Прибрали все зайве в коридорі і там собі зробили укриття із великих подушок. Дістали спальний мішок, і таким чином облаштували, щоб вони не відчували, що наразі є якась небезпека. Ми до другого березня ще мали можливість їх відволікати, тому що було світло та Інтернет. Вони то мультики дивилися, то в ігри грались, то ми з ними в різні ігри грались. Але вже було чутно вибухи, і ми пробували пояснювати, що ми їх захистимо, що ми поруч, і що все буде добре.
Якими були ваші подальші дії?
“Все гучніше, і гучніше лунали постріли. Також ми відчули те, що пролітають літаки. Хоча ми жили на третьому поверсі, ми чули вібрацію будинку і розуміли, що вже небезпечно залишатись там. А п’ятого березня вирішили, що нам буде спокійніше у старому центрі міста. Там у мене батьки проживали і будинок витримав Другу світову війну 1939-1945 року. Тому ми вирішили, що там буде нам безпечніше”, - говорить Юлія.
![](https://ukraine.unfpa.org/sites/default/files/2x0a0221jpg221.jpg)
Вона мала надію виїхати із Маріуполя, бо почали ширитись повідомлення про те, що біля сумнозвісного Драматичного театру збираються люди, бо начеб-то буде зелений коридор, по якому можна виїхати безпечно з міста.
“Але коли ми туди приїхали, ми зрозуміли, що ніякої тиші нема, що продовжуються обстріли, гарантувати безпеку ніхто не може, виїхати з міста немає можливості. І ми повернулися до моїх батьків. Восьмого березня літак скинув авіа бомбу поруч з будинком батьків. І я бачила, як в цій п’ятиповерхівці повністю вилетіли всі вікна. Дуже шокуючим для мене моментом було те, що я пів години до того бачила людину біля вікна на п’ятому поверсі. Після цього ми вже перебралися у підвал”.
Частина команди не могла довгий час виїхати з Маріуполя, як ви там виживали, як довго?
“Газу і світла не стало вже ввечері п’ятого березня. Світла не було з другого березня”. – розповідає Юлія. “Готували на вогнищі. Там, де проживають мої батьки, старий район з невеличкими дво-, триповерховим будівлями. Якось так люди згуртувалися, один одному допомагали, розшукували дрова, ділилися їжею, у кого що було. Добре, що були майже у всіх заготовки в холодильниках і коли вимкнули світло, це все перемістили до гаражів або сараїв. Був мороз, тому ці продукти збереглись ще деякий час, ми мали можливість харчуватися. В одному з підвалів будинку ми набирали технічну воду. Воду, яку можна вживати, набирали з криниці.
Наскільки важко було виїхати з Маріуполя?
“Коли 16 березня ми почули про те, що є якісь «зелені коридори», що бачили в дворах люди збирають машини і їдуть, - згадує Дар’я. - Ми на свій страх і ризик затрамбували нашу машину, я посадила маму, кота, подругу і поїхали на підконтрольні Україні території. Перше село, до якого ми дісталися було за 20 км від міста. Ми їхали 9 годин 20 кілометрів. Це були російські блок-пости, літали літаки, щось вибухало в Маріуполі. Ми це бачили, було дуже страшно. Найпринизливіше було те, що забирали телефони і передивлялася повністю галерею, переписки. Хлопців роздягали до трусів, шукали синці від прикладів, татуювання, які б показали приналежність до військових.
![](https://ukraine.unfpa.org/sites/default/files/2x0a0167jpg167.jpg)
Як війна вплинула на вашу роботу? Чим наразі ви займаєтеся?
Катерина відповідає, що спочатку було трохи важко зосередитися на роботі після досвіду життя у Маріуполі. “І ти виїжджаєш і тобі кажуть: «Ну добре. Ми всі дуже раді, що ви живі, що ви з нами, але звіт треба зробити за лютий». І ось ця рутина вона допомогла повернутися до такого нормального ритму, що я знаю, що мені потрібно, що в мене є розклад, є контент-план, що за ним треба щось робити. Не дивлячись на те, що робиться навколо, потрібно доносити до людей ті меседжі, які ми хочемо донести в межах наших проєктів. Я сподіваюсь, що ця моя робота комусь дійсно допомогла.
Як війна вплинула на роботу вашої організації? Над чим ви зараз працюєте?
![](https://ukraine.unfpa.org/sites/default/files/2x0a9850jpg138.jpg)
© UNFPAUkraine
За словами Юлії з партерами – Фондом ООН у галузі народонаселення – розпочали співпрацю з кінця 2014 року в місті Маріуполь. “Ми розпочали з ними розбудову системи, комплексного підходу у вирішенні проблем жінок та дівчат, пов’язаних із домашнім насильством, гендерно зумовленим насильством. Нам вдалося відкрити кризовий центр для жінок, які постраждали від домашнього насильства в місті. Крім цього, ми ще працювали з лідерками та лідерами молодіжного руху, які хотіли впроваджувати зміни у своїх громадах. Це були невеликі громади Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Ми щойно познайомилися з Херсонською областю і у нас були великі плани також допомогти молоді з цього регіону. Завдяки тому, що UNFPA прийняли рішення і надалі співпрацювати з нами й підтримувати наші програми, ми продовжуємо цю роботу вже в Закарпатській області, але в новому форматі.
Юлія зазначає, що її організація також продовжила працювати з жінками та дівчатами. “Ми зараз на Закарпатті і хочемо аби і тут ефективно працювала система надання допомоги постраждалим від домашнього та гендерно зумовленого насильства. Ми нова організація для цього регіону, мало кого знаємо. Тому, перше з чого ми почали, це проводення оцінки потреб жінок, які переїхали до Закарпатської області”.
“Ми хочемо аби жінка відчула турботу, можливість довіритися в якийсь час, і поділитися тим, що в неї болить. Жінки можуть поспілкуватися і з психологинею, юристкою, отримати необхідну консультацію.
У теперішніх умовах, чи є у постраждалих від гендерно зумовленого насильства доступ до спеціалізованих послуг?
“На Закарпатті вже є певні сервіси, але ця розбудова лише починається. Нещодавно відкрили денний центр для жінок, постраждалих від насильства в Ужгородській громаді, але область велика, районів багато. Ніколи цього не буде забагато”, - додає Юлія.
![](https://ukraine.unfpa.org/sites/default/files/2x0a9778jpg66.jpg)
допомоги на Закарпатті © UNFPAUkraine
Можливо, вам довелося трансформувати деякі проєкти або ж екстрено працювати над новими завданнями?
![](https://ukraine.unfpa.org/sites/default/files/2x0a9970jpg258.jpg)
“Я ніколи не думала, що в XXI столітті може статися таке, що ти залишишся без інформації, – розказує Дар’я. - У Маріуполі в нас не було доступу до інформації, не було Інтернету, світла. І ми в нашій організації подумали про те, що люди, які виїжджають на підконтрольну Уряду Україні територію, мають отримати доступ до інформації. Саме тому у межах Програми ООН з відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу ми запустили молодіжну програму #TURBOта. Ми консультували молодь, як дістатися безпечних міст, як проходити блок-пости, де знайти житло, притулок, їжу, одяг, як відновити документи, як знайти родичів, які зникли. Цей проєкт став підтримкою для кожного та кожної.
Інтерв'ю підготовлено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру.
Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.