“Чотири роки насильство було частиною мого життя. Весь цей час я відчувала як гасну на очах”,  —  так про свій другий шлюб розповідає 60-річна Любов із Житомира. 

Все почалося із психологічного насильства та матеріальної залежності. А згодом переросло у фізичні прояви. Зупинити це Любов змогла завдяки підтримці фахівців. У момент найбільшого сплеску агресії з боку чоловіка, жінка дивом пригадала номер мобільної бригади соціально-психологічної допомоги UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, яка працює у Житомирі за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID. 

Як цей дзвінок змінив її життя — жінка анонімно розповіла UNFPA. 

“Майже одразу з’явилися сигнали”

В мене був чудовий шлюб та люблячий чоловік. Але, на жаль, він відійшов у вічність. Наступні ж стосунки стали пеклом. 

Коли ми почали зустрічатися, мій другий чоловік майже одразу сказав: “Я був одружений. Зараз розлучився. Давай житимемо разом”. Його мама теж переконувала: “Він має право на щастя. Ви будете щасливі разом”. Я його добре знала ще до стосунків, тому вирішила спробувати. 

Але коли ми почали жити разом, майже одразу з’явилися сигнали. Якось обідаємо і він раптово кидає у мене тарілкою. Я не могла зрозуміти чому так відбувається, можливо, йому не смачно, чи щось не так. Вперше я просто стерпіла. Сказала про все це свекрусі. Мовляв, хочу його покинути. А вона відповідає: “Як тільки ти підеш, його забере інша жінка. Він з дому нічого не виносить, не пропиває, заробляє гроші. Ти такого чоловіка більше не знайдеш. Згадай скільки тобі років”. І я залишилась у цих стосунках. 

Потім якось все налагодилося. Були спалахи гніву, але руку він на мене ніколи не підіймав. Замахувався, але не був. 

Оглядаючись назад я думаю: як я могла на все це повестися, як я могла терпіти. Хоча раніше я так само думала про інших жінок, які потерпали від насильства. Думала: “Чому вони терплять, чому бояться вигнати кривдника”. Я й подумати не могла, що опинюся на їхньому місці. 

Коли він проявив насильство вперше, це було щось шокуюче для мене. Я виросла у родині, де батько поважав матір. Мій перший чоловік мене любив і піклувався. Я ніколи не відчувала нічого подібного. Тому спершу навіть не могла повірити, що наді мною чинять насильство. З однієї сторони був шок, з іншої — страх.  

У той перший раз, замість того, щоб сказати щось, відстояти свої кордони, піти від нього, я просто дістала тарілку зі смітника, помила і мовчки пішла геть з його очей. 

Згодом насильство почало прогресувати. Коли це сталося вдруге, він прийшов додому п'яний й виснажував мене емоційно настільки сильно, що мені довелося вийти у під'їзд і провести ніч там. 

Декілька разів я викликала поліцію, але це не дуже допомогло. Тиждень, два тижні у нашому домі був спокій, а потім все починалося знову. 

Я вже й говорила: “Якщо я тобі не подобаюсь, то розійдімось”. Розповіла, що його мати говорила, що він одразу ж знайде мені заміну. Він у відповідь сказав: “Таких, як ти у мене буде мільйон, а мати в мене одна”. І я знову думаю: як я все це “проковтнула”. 

Обтяжувало ситуацію ще й те, що я була від нього залежна матеріально. В якийсь момент мою маму паралізувало. Потрібно було за нею доглядати і він запропонував мені звільнитися, а родину забезпечуватиме він. Я все покинула — улюблену роботу, кар'єру. В мене була хороша робота, я маю вищу освіту. Тому поки були живі моя і його мати, я не працювала, а сиділа вдома, варила, прала, прибирала, мовчала, терпіла. 

Чотири роки насильство було частиною мого життя. Весь цей час я відчувала як гасну на очах. Мені нічого не хотілося. Я прокидалася вранці з думками “Скоріш би вечір”. Сусідка постійно кликала на манікюр, у магазин приміряти плаття. А я одягала з дня у день той самий халат і не хотіла нічого більше. 

“Коли відчула, що ситуація критична, дивом ввела номер мобільної бригади”

Критичною точкою стала ситуація, коли він справді намагався мене побити. Чи то настрій у нього був поганий, чи може повернувся після чергової пиятики. Але це було дуже страшно. 

Я навіть не пам’ятаю, як у мареві, взяла у руки телефон і почала вводити номер мобільної бригади. Це було наче у сні. Цей номер навіть не був у мене ніде записаний.

В якийсь із днів, коли чоловік дуже гучно кричав, сусідка підійшла до мене і сказала: “Любове, у вас такі гучні скандали. Мені ж через стінку усе чутно. В мене є от такий номер. Це мобільна бригада, запишіть, нехай він просто у вас буде”. Я його тоді не записувала нікуди. Але коли відчула, що ситуація критична, дивом ввела ці цифри. Схоже вони таки засіли десь глибоко в пам’яті. 

Здавалось наче мить і бригада приїхала. Дівчата підібрали правильні слова, посміхнулися, обійняли, кажуть: “Де ваше взуття, давайте ми вам допоможемо зібратися”. Я ні на хвилину не сумнівалася, що це добрі люди. Мене одразу ж забрали з квартири й поселили у кімнату кризового реагування, де я могла жити цілодобово і безкоштовно до 20 днів. 

Ми почали працювати із психологинею та юристкою. При першій зустрічі я просто плакала, мабуть, години дві. Потім, коли я заспокоїлася, ми налагодили спілкування повноцінно. Психологиня приїжджала до мене у кризову кімнату, або я приїжджала до неї. 

У самій кризовій кімнаті мені одразу ж запропонували чай, каву, поїсти, переодягнутися, прийняти душ. Дівчата сіли зі мною на ліжку, завернули в тепле покривало й обіймали поки я не зігрілася, і не заспокоїлася. Постійно повторювали, що я на цьому світі не одна, що за мене є кому постояти. Тут було добре, наче як вдома. Мені навіть не хотілося звідси іти. Кухня є, продукти вони надавали, душ є, хочеш психолог до тебе приїде, хочеш, поїдеш до психолога. Працівники завжди телефонують і запитають чи щось потрібно, як я почуваюся, чи потрібно мене кудись відвезти, чи зі мною кудись сходити. Завдяки цьому затишку був час і умови, щоб подумати про своє життя.

Я й не здогадувалася раніше, що такі сервіси існують. І вони справді необхідні, бо коли я була у цій кризовій кімнаті, туди постійно приїжджали жінки, хтось із дітьми, хтось без. Це дуже важливо, бо є люди, яким нікуди втікати. А тут є дах над головою, затишок, турбота.

Якби не кризова кімната, якби не мобільна бригада, можливо я б терпіла далі. Я вдячна кожній і кожному, хто знайшов ті слова підтримки, які були мені тоді потрібні.  

Зараз моє життя докорінно змінилося. Я більше не живу із чим чоловіком. Спершу змінила номер телефону й зробила так, щоб цієї людини не було у моєму житті. Я змогла знайти роботу із колективом, який мені подобається і підтримує мене. 

Чоловік завжди мені говорив: “Нікому до тебе немає діла”. Зараз я знаю, що це не так. Я знаю, що маю на кого покластися, що мене готові підхопити, якщо я падатиму. Я нарешті почуваюся людиною. 

“У свої 60 років, я нарешті вчуся бути собою”

Зараз я можу впевнено сказати, що встала на ноги. Мені не треба думати на роботі, як я не хочу повертатися додому, я тепер можу думати про те, що і всі: як краще виконати завдання, коли нарешті зарплата і куди я її витрачу.

Я нарешті можу відповідати за своє життя, можу робити самостійні кроки не оглядаючись ні на кого. Раніше я чула від оточення: “Всі так живуть і ти живи. Хата є, гроші є, живуть люди і гірше”. А психологиня сказала, що я заслуговую бути щасливою. Така проста істина, а я раніше не могла її самостійно осягнути. І це правда — я заслуговую. 

Мені досі трішки важко спілкуватися з людьми. Я наче кролик, лякаюся й ставлюся із обережністю. Але попри те, що я дівчинка не надто юна, розумію, що потрібно спілкуватися з людьми, пропрацьовувати свої фобії. І жити далі. 

Мені більше не треба прокидатися серед ночі і готувати їсти, бо чоловік хоче поїсти серед ночі. Мені більше не треба прасувати по чотири сорочки одразу, щоб він обрав собі одну, яка підійде під його настрій сьогодні. Я можу дозволити собі полежати, почитати, поїхати кудись. Донька подруги подарувала мені книгу “Їж, молись, люби”. Читаю, розслабляюся і впевнена, що все зі мною буде добре. Настав мій час пожити для себе. 

Інколи іду вулицею і ловлю себе на думці: “Яка я молодчинка. Я можу посміхатися. Можу прийти у колектив і сказати те, що думаю і не боятися, що на мене крикнуть, мене образять, на мене піднімуть руку”. У свої 60 років я нарешті вчуся бути собою. Це дається дуже не легко. Інколи я думаю: “Мабуть, я маю смішний вигляд в очах інших”. А потім себе зупиняю і кажу: “Ну це ж я реальна. Це те, що я хотіла у той момент сказати чи зробити. Це те, чого хотіла саме я, а не те, що хтось мені нав'язав”. 

Я стала впевненою у собі. Почала ставити собі цілі. Нехай і маленькі, але цілі — купити плаття, яке мені подобається, вивчати щось нове. Крім того, мені стало легше приймати допомогу. Але водночас, я зрозуміла, що з цією допомогою не треба просто сидіти, а теж щось робити самостійно. 

Собі новій я тепер постійно говорю не закриватися від світу. Якщо тобі погано на душі, вдягайся і йди поміж люди, на якісь події, чи доєднуйся до волонтерства. Є безліч можливостей, лише не залишайся сам на сам зі своїм горем. 

Крім того, разом із психологинею я вчуся помічати прояви насильства, перші сигнали. Важливо не закривати на це очі. Я для себе остаточно зробила висновок, що ніколи більше не буду терпіти ніякого насильства: ні психологічного, ні фізичного. А щастя попереду. Я це точно знаю. 

Мобільна бригада соціально-психологічної допомоги UNFPA у Житомирі працює за фінансової підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID. 

Щоб отримати допомогу мобільної бригади звертайтесь за номерами: 

+380505275687

+ 380960368744

Контакти мобільних бригад шукайте на сайті UNFPA.

Матеріал створено за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID. Думки, погляди та рекомендації, викладені у цьому відео не обов’язково відображають офіційну політику чи позицію UNFPA або уряду США.