Відтоді, як Україна втратила контроль над містом Херсоном, соціальні працівники, які залишились у місті, не припиняли свою роботу. Таємно від окупаційної влади продовжував працювати притулок для постраждалих від домашнього насильства. Жінки продовжували отримувати допомогу. Втім перед тим, як місто повернули під контроль українського уряду, притулок для постраждалих пограбували.
UNFPA побував у притулку після звільнення міста й поспілкувався із керівництвом закладу про те, як їм вдавалося підтримувати всіх, хто цього потребував.
“Я розумів, що працівники у жодному разі не припинять роботу”
“Війна для мене, як і для всіх, почалася неочікувано. Мене розбудила теща десь о пів на шосту. Сказала, що зателефонував їй старший син, який живе у Києві, і сказав терміново евакуюйтеся, бо почалася війна і Київ вже під обстрілами. Тоді, у мирному Херсоні, у це не вірилося. Я перевернувся на інший бік і продовжив спати, але буквально за декілька хвилин я почув дуже потужний вибух і зрозумів, що все це не жарти”, — пригадує 24 лютого директор Херсонського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Антон Єфанов.
Першочергово Антон із дружиною зібралися на сімейну нараду. Ключове питання — як діяти далі. Та рішення прийняли не одразу, адже крім родини подбати треба було про десятки інших важливих у житті Антона людей — працівників і клієнтів Центру матері і дитини та кризового центру для постраждалих від домашнього насильства. В обох установах жили жінки, які потребували допомоги.
“Я розумів, які вони розгублені. Розумів, що працівники у жодному разі не покинуть свій пост. Приблизно о 10 ранку ми зрозуміли, що за місто тривають бої. Над Херсоном літали фронтові винищувачі, які обстрілювали місто. Ми не розуміли чи можемо евакуюватися й наскільки безпечно пересуватися дорогами. В місті був хаос. На заправках вишикувались великі черги, починалися черги у супермаркетах. Ми вирішили з водієм автомобіля, який закупили для мобільної бригади, одразу ж їхати на оптову базу, де ми купували товари для Кризового центру. Цей підприємець дав нам дуже багато продуктів, розуміючи, що скоріш за все він не отримає за них коштів”, — говорить Антон Єфанов.
Завдяки цим продуктам жінки й діти, які мешкали у Притулку для постраждалих від домашнього насильства й Центрі матері та дитина, мали запас їжі. Крім того, забезпечили клієнток теплими речами, ліками, випрацювали план, як діяти, якщо ситуація погіршуватиметься.
Питання особисті відклали на другий план.
“Моя дружина, хоч і водійка, але вона дуже боялася їхати самостійно. Я ж боявся їхати, бо хвилювався, що не зможу повернутися в Херсон, що у мене не вистачить внутрішньої сили повернутися в місто. А повертатися було необхідно, бо всі мої підлеглі, всі кому ми були потрібні залишалися тут і працювали, як єдиний механізм. Ми залишились і не помилилися із вибором, подяка тих, хто потребував допомоги весь період окупації змушувала нас працювати далі”, — пригадує директор Херсонського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.
“Спершу притулок працював таємно”
Відколи у 2019 році в Херсоні, за підтримки UNFPA та урядів Великої Британії та Канади, відкрили Центр для жінок, постраждалих від насильства, він прийняв десятки постраждалих.
Фото 2020 року
“Деякі історії жінок будуть із нами назавжди. Я дуже рідко плачу, але була історія від якої я не могла стримати сліз. Ми намагалися з Миколаєва привезти жінку, яку її друзі просто виривали з рук сина. Він її вбивав. Вона дуже складними шляхами до нас добиралася, ми відслідковували кожен її крок і коли вона нарешті потрапила до нас, зайшла у приміщення притулку, ми всі плакали. Це все було на грані, на надриві. Це її дитина, яку вона колихала, яку вона любила, в яку вона вкладала дуже багато часу, сил і любові, але, на жаль, так склалося, що наркотики руйнували життя її сина і її також. Це було страшно”, — пригадує керівниця Кризового центру для постраждалих від домашнього насильства у Херсоні, Наталія Краска.
Наталя Краска. Фото 2020 року
Притулок став островом безпеки для жінок, де вони могли жити, отримувати допомогу психолога, юриста, відновити документи, відчути себе у колі однодумців. Аби допомога була комплексною, у місті розбудували систему протидії і запобігання гендерно зумовленому і домашньому насильству. Поліція, медики, соціальні служби: всі працювали на спільну мету — стати інструментом, який змінює життя постраждалих.
“Жінки нам довіряли, тож до притулку постійно зверталися постраждалі. Навіть на момент російського вторгнення у центрі теж були клієнтки”, — пригадує Наталія Краска.
Завдяки тому, що адреса закладу була засекреченою, російські війська не знали про його роботу.
“Це була територія вільної України про яку ніхто не здогадувався. Російські війська про притулок не знали, але з другого тижня окупації на них почали працювати люди, які знали, чим я займаюся, знали про наші сервіси. На російський бік перейшли деякі працівники міської ради, обласної адміністрації. Їх не багато, але вони всі знали нас. Втім у них не вистачало кадрового потенціалу, щоб “взятися за нас”. Вони насамперед займалися тим, щоб отримати вищі посади в окупаційних установах. Там була така собі міжвідомча боротьба”, — пригадує Антон Єфанов.
Приміщення притулку не закривали доти, поки не напрацювали стратегію, куди переселити клієнток, аби вони були в безпеці. Зробити це довелося, бо навпроти з'явилася російська адміністративна установа.
“Я такою беззахисною себе не відчувала ніколи ні як людина, ні як керівник закладу. У нас за вікнами у нас весь час були окупаційні війська, люди постійно отримували російські рублі. У притулку на той час стало вкрай небезпечно. Ми прийняли рішення евакуювати всіх трьох клієнток притулку до Центру матері і дитини. Звісно, нам довелося взяти на себе утримання ще й клієнтів Центру матері і дитини, бо їхнє фінансування з 25 лютого припинилося, а там на той час було 8 клієнток з дітьми. Всі вони потребували їжі, води”, — каже Наталія.
Наталя Краска. Фото 2022 року
“Для російської армії домашнє насильство — не проблема”
Наталія Краска пригадує, що коли місто опинилося під тимчасовим контролем Росії, постраждалі від насильства стали беззахисними.
“Поліції з першого дня не було у місті, не було жодного органу на якого можна було б покластися у разі потреби. Всі ці структури не працювали, а ті, які працювали, не вважали домашнє насильство проблемою”, — каже керівниця Кризового центру для постраждалих від насильства.
Це Наталія Краска побачила на прикладі своєї колишньої клієнтки. Завдяки притулку жінка змогла піти від колишнього чоловіка, але з початком повномасштабної війни почала із ним спілкуватися. З часом чоловік знову вдався до насильства й коли жінка була вимушена від безвиході звернутися до російської поліції, їй відмовили у допомозі.
“Багато агресорів стали сміливішими, вони розуміли, що можуть залишатися безкарними. Ця клієнтка через знайомих відновила мій номер телефону, звернулася і завдяки підтримці UNFPA ми допомогли їй виїхати із Херсона й тепер вона отримує допомогу у Києві”, — каже Наталія Краска.
Крім притулку, ще одним місцем, де жінки могли отримати допомогу, були лікарні, які продовжили працювати.
“Проблема була у тому, що люди боялися звертатися до медиків, був страх перед окупаційною владою, перед військовими, що вони дізнаються, особливо, коли йдеться про випадки насильства з боку росіян. Ми були неймовірно вдячні, коли отримали набори для жінок і дівчат, які пережили згвалтування. Цими наборами ми таємно забезпечили всі лікарні, щоб у разі потреби, вони могли терміново надати допомогу”, — говорить Наталія.
“Притулок пограбували, але при цьому видали себе”
Після того, як клієнти притулку переїхали у Центр матері та дитини, приміщення зачинили. Раз на один-два тижні Антон із колегами навідувався туди, щоб перевірити чи все в порядку.
Завдяки системі безпеки, яка є у всіх притулках, заходили із запасного входу не вмикаючи світло й не привертаючи уваги. В один із таких візитів помітили, що на стіні в одній з кімнат зник телевізор.
“Я взяв ключ і пішов до вхідних дверей, щоб з внутрішньої сторони спробувати відкрити замок, але він вже був замінений. Ми зрозуміли, що тут хтось був до нас. На столі біля рецепції ми помітили пачку, якої раніше не було. Щоб не наражати себе на небезпеку, і не дати зрозуміти, що ми тут були, ми її не забирали, а лише пофотографували. У тих паперах було все — імена, прізвища, посади, хто заїжджав, для чого, куди вони ще планували їхати. Це були рішення та розпорядження окупаційної влади з оригінальними підписами виконавців зі зворотньої сторони. Схоже вони були так заклопотані крадіжкою телевізора, що просто забули ці документи”, — говорить Антон Єфанов.
Того ж вечора Антон вирішив забрати із притулку всю техніку, яка там була, щоб вона не опинилася у руках крадіїв. Та на цей раз головний вхід вже був відчинений, а з будівлі виносили все обладнання.
“Мені вдалося сфотографувати в які машини це все виносили, сфотографувати номерні знаки. Я подзвонив батьку, щоб він приїхав і на його машині ми могли прослідкувати за тими, хто обкрадав притулок. Ми зафіксували, що все це привезли до одного з підрозділів Херсонської міської ради, яку на той час захопили росіяни. Вже після деокупації я дізнався, що вони звозили туди майже всю награбовану техніку з всіх комунальних установ міста”, — пригадує керівник Херсонського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.
Всі ці дані передали українським правоохоронцям, а двері притулку заблокували, аби його не знищили ще більше.
“Було відчуття безсилля. Стільки сил було вкладено у цей центр, стільки душі. Це навіть грабунком не назвеш, було відчуття, що втрачаєш частину себе”, — каже Єфанов.
“Як тільки місто повернулося під контроль українського уряду, ми почали працювати над відновленням повноцінної роботи”
Темні кімнати, спорожнілі, але дбайливо застелені ліжка. Вперше відтоді, як з притулку виїхали останні клієнти, тут вмикають світло й те, що раніше не привертало уваги, стає помітнішим: запилюжений простір навколо місць, де була техніка й і дроти замість камер спостереження. Натомість на своїй звичних місцях прапори України, Канади і Великої Британії, які фінансували відкриття притулку. Стяги наче завмерли у просторі і часі.
Вперше від 24 лютого керівництво притулку заходить у приміщення закладу. Й одразу ж проводять спільну нараду про відновлення роботи. До неї залучають мобільні групи поліції, які працюють із випадками домашнього насильства. Для цього поліцейські приїхали із Миколаєва. Вирішують: поки притулок не відновить повноцінну роботу, співпрацюватимуть із Миколаєвом, де теж налагоджена система протидії та запобіганню гендерно зумовленому насильству. Відвозитимуть постраждалих туди.
“Ми відновимо притулок, інші варіанти навіть не розглядаємо. У нас дуже добре продумана була система взаємодії між усіма органами, які надають допомогу, у нас дуже гарна база. На щастя, залишились цілими стіни і все необхідне для того, щоб починати працювати. Звісно, багато працівників виїхали з міста і я розумію, що не варто очікувати, що вони повернуться, зараз у місті небезпечно, але є альтернативи. Якщо ми вирішимо, то притулок запрацює”, — говорить Наталія Краска.
Поки ж притулок не запрацював, соціальні працівники міста допомагають у гуманітарному складі, щоб херсонці могли швидше отримати гуманітарну допомогу.
Місто Херсон є учасником проєкту “Міста і громади, вільні від насильства”, завдяки йому у місті розвивали систему протидії і запобігання гендерно зумовленому насильству.
Проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства» реалізовується завдяки підтримці урядів Великої Британії та Канади у межах програми UNFPA з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству.
