Голод, мертві тіла на вулицях і 20 кілометрів пішки, щоб вибратися із оточеного Маріуполя — таким був перший місяць війни для 69-річної мешканки міста Людмили. 

Жінці вдалося дістатися Івано-Франківська, де вона не лише почала нове життя, але займається із психологом мобільної бригади соціально-психологічної допомоги, яку запустив Фонд ООН у галузі народонаселення за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID.  Це сервіс, який надає підтримку постраждалим від домашнього, гендерно зумовленого насильства й тим, хто пережив насильство чи травму, пов’язану з війною.

“Після зустрічі із психотерапевткою я відчувала впевненість у собі. Вона допомогла зрозуміти, що я рухаюся у правильному напрямку. Вона не давала конкретних порад, але скерувала наші думки таким чином, щоб ми відчували спокій і впевненість”, — пригадує Людмила. 

Як жінці вдалося вибратися із Маріуполя та що допомогло їй знайти себе у чужому місті — Людмила розповіла UNFPA. 

“Нас врятувало те, що сусідка мала запаси борошна”

У перші три дні російського вторгнення у квартирі Людмили в Маріуполі зникла вода, світло і газ. Її район опинився під масованими обстрілами. 

“Якщо починалися обстріли, я сідала у сусідки за піаніно. Якщо накриє вибухова хвиля, то хоч за улюбленою справою. Спершу вибухи було чутно лише здалеку, а на початку березня вони дісталися й до нас. На ріг будинку прилетів снаряд, всі вікна вилетіли. Добре хоч піаніно не зачепило, але грати я більше не могла. На вулиці мороз -10, грати неможливо, бо мерзнуть руки”, — пригадує Людмила

Коли дім навпроти повністю розбомбили, Людмила перейшла жити до сусідки. 

“Втекти ми не могли: не мали ні машини, ні зв’язку, ні інформації. Нічого не було. Водночас у місті ситуація була критична. Ідеш вулицею: там розруха, там розруха, там чиєсь тіло лежить, там ще одне”, — говорить жінка. 

Майже одразу з крамниць зникли продукти, тож рятувалися запасами. Сусідка до повномасштабного вторгнення випікала торти, тож мала запас борошна. Завдяки цьому могли бодай на вогнищі робити хлібні коржі. 

“У квартирі було 5 градусів, а на вулиці -10. А ми весь день були на вулиці, випікаючи ці коржі. Весь час тримали ноги біля вогнища, щоб хоч якось їх зігріти. Але думали в цей час не про холод, і навіть не про обстріли, а щоб ці коржі не згоріли на вогнищі, бо їсти буде нічого. Я підгодовувала великого жирного кота. Хто знав скільки ми там пробудемо, а жирний кіт завжди знадобиться. Але ми його не з'їли. Я не жартую, я справді на нього уже поглядала. На фоні загальної ситуації психіка у людей трішки по-іншому працює. У нас були люди, які у тих підвалах сходили з розуму”, — говорить Людмила.

 

“З Маріуполя вибиралися пішки”

Коли жити в Маріуполі стало неможливо, сусідка Людмили вирішила іти пішки до Мангуша, що у 20-ти кілометрах. 70-річна пенсіонерка прийняла рішення піти з нею. 

“Коли в дорозі починалися обстріли, то ми просто падали на землю, а потім вставали і йшли далі. На вулиці був мороз. Ми добряче замерли й після цього усі хворіли. Ми залишили позаду все своє життя. Виходили лише з тим, що мали на себе: черевики, штани, куртка і мішок із ліками. Ще тягли із собою воду, бо боялися, що в дорозі ніде не знайдемо”, — пригадує мешканка Маріуполя.  

З Мангуша, віддавши останні гроші, доїхали до Бердянська, де жінку зустріли її друзі-спортсмени. 

“Вони нам дали помитися, бо ми місяць були в одному і тому ж одязі. І дали котлетку з пюре. Ми місяць нічого не їсти крім коржів, а потім тобі дають гарячу котлетку з курки. Я її їла і плакала”, — говорить жінка. 

 

“Наче існує окремо нормальне життя і окремо ти”

“У Маріуполі моїм завданням було вижити. Там я не потребувала психологічної допомоги, бо я була на адреналіні, старалася щось робити, комусь допомогти. А потім, коли потрапив у спокійну атмосферу, тоді ці думки почали наздоганяти. Я заходжу у магазин і в мене ступор. Стою хвилин 5 і не можу зрозуміти, де я, бо у нас все розбомблено і знищено, а тут товари, люди ходять. Відчуття наче існує окремо нормальне життя, і окремо ти”, — пригадує свій стан після виходу із Маріуполя Людмила.

Спершу жінка змогла дістатися до Запоріжжя, опісля оселилася в Івано-Франківську. У центрі “Я Маріуполь” познайомилася із психологинею мобільної бригади соціально-психологічної допомоги UNFPA. Її фахівці саме проводили там свої інформаційні активності, розповідали про сервіси й допомогу, яку можуть отримати постраждалі. 

“Ніби і сам справляєшся, вдень крутишся, щось робиш і воно легше, але вночі починають накривати емоції. Немає моря, немає мого парусного спорту, яким я займалася все життя, немає друзів і це важко. Таке враження ніби в тебе вкрали половину твого життя і його більше немає”, — ділиться емоціями Людмила. 

Спершу жінка відвідувала групову терапію, разом з іншими жінками, які потребували підтримки. 

“У нас була така доброзичлива бесіда. Після цієї розмови виходиш ніби після медитації. У тебе якось все стає на свої місця. Так добре стає.  В мене тут зовсім немає друзів, всі були у Маріуполі, а тут нікого. Була така емоційна порожнеча. А у психолога, кожна про щось своє розповідає, дівчата інколи плачуть, ми спілкуємось і стає легше”, — говорить Людмила.

Тепер жінка займається арттерапією. Відвідує заняття з нейрографіки. Це вид терапії, коли малювання ліній змінює нейронні зв'язки в мозку.

Окрім занять з психологом жінка намагається з нуля побудувати життя у новому місті. В Івано-Франківську займається тенісом, відвідує заняття з йоги, зібрала декількох однодумців й організувала музичний гурт в якому сама грає на піаніно. 

“У свої 70 років у мене нічого немає. Мене можна вважати безпритульною. Все, що за 70 років я нажила, всього цього більше немає. В мене нова квартира була, нова електроніка, нові меблі. Ми лише оселилися і рік пожили в нашому домі у Маріуполі. Але це всього лиш матеріальне. Я намагаюся шукати підтримку в першу чергу у собі і знаходити вихід із будь-якої ситуації. Бо вихід є завжди. Я вважаю, що не треба опускати ніколи руки, не зациклюватися і йти далі. Мені у цьому допомогла музика. Якби не музика, я б не вибралася з цього стану, який був у мене після Маріуполя”, — підсумовує Людмила.  

“Люди починають знову жити і стають справжніми франківчанами”

Внутрішньо переміщені особи — не єдина група з якою працюють мобільні бригади. До них може звернутися будь-хто, хто потерпає від домашнього, гендерно зумовленого насильства чи насильства або травми пов'язаної з війною. У випадку звернення фахівці оперативно приїжджають до постраждалих. 

“Ми надаємо консультації із соціальних питань, психологічну підтримку.  Я думаю, що ця підтримка і єдність дуже важливі для людей, які приїхали зі Сходу, з Півдня України, які пережили окупацію, які втратили дім, які втратили рідних. Вони неодноразово говорили, що не очікували отримати таку підтримку. У спілкуванні видно наскільки люди розслабляються, відкриваються і починають знову жити, вони не просто починають розцінювати місто, як тимчасовий прихисток, а стають франківчанами”, — говорить психологиня мобільної бригади Лілія Борисова. 

Та ключовий фокус роботи бригади — на домашньому насильстві.

“Коли випадки критичні, то ми пропонуємо жінкам оселитися в притулку, з правової точки зору намагаємося допомогти розв'язати проблему. Іноді бувають випадки, коли достатньо просто жінці пояснити, що з нею так поводитись не можна й вона починає сама змінювати життя. Але якщо потрібна наша підтримка, то ми завжди поруч”, — каже Лілія.

Мобільні бригади працюють в Україні за підтримки UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, у координації із Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Міністерством соціальної політики України та за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Канади, США, Гуманітарного фонду для України (UHF). 

Контакти мобільних бригад у вашому місті шукайте на сайтах UNFPA та "Розірви коло".

Матеріал створено за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID. Думки, погляди та рекомендації, викладені у цьому відео не обов’язково відображають офіційну політику чи позицію UNFPA або уряду США.