Проблема домашнього насильства є комплексною і складною, адже кожна історія насильства - це історія людини, родини, а інколи цілих поколінь. У вирішення ситуації насильства сьогодні залучені відразу декілька державних служб: поліція і правоохоронні органи, соціальні служби, спеціалізовані служби як-от притулки, мобільні бригади соціально-психологічної допомоги, кризові центри, освітні та медичні установи. Часто доєднуються і громадські об’єднання, активісти чи небайдужі люди, які готові допомогти.

Працюючи з жінками, які зазнали насильства, медичні та соціальні працівники визначають для себе вид насильства, його наслідки, подальші кроки, можливості реабілітації та повернення до нормального життя. Чому так важливі життєві історії? Вони дають нам розуміння внутрішнього світу жінки: емоцій, переживань, вагань та сумнівів, невпевненості в собі та пошуку життєвої енергії і мотивації для вирішення проблем. Без розуміння внутрішнього світу жінки важко допомогти їй в повній мірі. Серія наших історій про жінок, які не тільки звернулись по допомогу до мобільних бригад або притулків, а і про добровільне тестування на ВІЛ, очікування результатів та подальші кроки у випадку позитивного статусу. 

Міжнародні дослідження показують, що жінки, які пережили насильство можуть мати вищий ризик інфікування ВІЛ. І навпаки - жінки із ВІЛ мають вищий ризик постраждати від насильства. UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення разом із БО “Здоров’я жінки та планування сім’ї” проводить просвітницьку роботу в Одеській області, а також надає можливість жінкам, які звернулися за допомогою до мобільних бригад та притулків, зробити тест на ВІЛ і розробити індивідуальний план вирішення проблеми насильства.

Марина.

На інтерв’ю жінка приходить з посмішкою, привітна та позитивна. З нею двоє дітей – хлопчик і дівчинка, яких вона весь час пригортає до себе. Виховані і щирі, вони відразу погоджуються погратися на дитячому майданчику на час інтерв’ю з мамою.

Марина двічі намагалася влаштувати сімейне життя, однак розповідає, що після першого розлучення залишилася сама з двома доньками. Наступна спроба побудувати щасливу родину теж мала нещасливий кінець.

У другому шлюбі Марина народила сина Марка, подружжя придбало та облаштувало будинок у сільській місцевості. Попри періодичні докори родини чоловіка тим, що він «взяв жінку з двома дітьми та тягне їх», Марина працювала.

Все закінчилося після однієї розмови з 9-річною донькою. Дівчинка розповіла, що «новий тато» примушував її до дій, які в «дорослому» світі називаються розбещенням неповнолітніх. Марина повірила доньці без вагань і звернулася до лікаря для обстеження дитини. Це стало кінцем для другого шлюбу.

Марина почала шукати рішення, як захистити своїх доньок. Її не зупинив ні побут, ні будинок, ні речі та іграшки дітей – жінка пішла від чоловіка. І опинилася у одеському притулку для постраждалих від насильства. З Мариною та її старшою донькою почали працювати психологи, і жінка зрозуміла, що її імпульс піти був єдиним правильним рішенням.

У притулку Марині запропонували пройти тестування на ВІЛ. Вона знову не вагалася та погодилися, але був страх. Страх та відчуття холоду під шкірою. «А що, якщо я хвора? Що буде з моїми дітьми?» - питала себе Марина. Перед очима проносилися усі картинки з дитинства: життя без батьків, інтернат, дитячі образи… Втім, з результатами тесту прийшло і полегшення: тест був негативним.

У Марини багато мрій. Вона хоче знайти дім у селі, відремонтувати його та жити там з дітьми. Заради них вона і готова працювати, готова жити. Жінка кілька разів питає, чи бачили ми передачу на одному з телеканалів, де допомагають таким, як вона: дарують дім у селі. «Велике місто – не для мене. Воно лякає мене, у мене там немає відчуття безпеки», - зазначає Марина.

Великі, яскраво блакитні очі дивляться на оточуючих з надією. До чоловіка Марина не повернеться – це вона знає точно. Проте їй хотілося б без скандалів та принижень повернути свої та дитячі речі. Сподіваємось, що спільні зусилля соціальних працівників, небайдужих людей та воля самої Марини допоможуть їй почати нове життя. 

Ганна.

Ганна залишила своє місто на Донбасі в далекому 2014 році – їй було 23 роки. Тоді їй здавалося, що Одещина зможе стати для неї острівцем безпеки після важких місяців початку військового конфлікту, невизначеності, втрати домівки, улюбленої справи, батьків та друзів. Окрім того, від неї залежало ще одне життя – життя її 2-річного сина.

Ганна була впевнена у своїх силах, адже вже мала досвід роботи – за фахом вона психологиня. Тим не менш, спочатку було важко: перші місяці поза рідним містом були тяжкими. До того ж, син від усіх подій, що їм довелося спостерігати, зазнав травми та потребував догляду і лікування.

Ганна зустріла чоловіка, який здавався їй люблячим, сильним, чутливим. Ця віра спонукала піти на важливий крок - народження другої дитини. Однак втікши від однієї небезпеки, Ганна потрапила у іншу.

«Як сталося, що я опинилася в притулку? Я зазнала економічного насильства», - чітко відповідає Ганна. Зазначає, що інших видів насильства не зазнавала: «Я досить сильна і ніколи не дала б підняти руку на себе чи на своїх дітей».

Жінка відверто розповідає, що чоловік контролював кожну копійку. Всі витрати, навіть на особисту гігієну, були під його контролем. Щоб зробити якісь закупівлі, Ганна мала отримати дозвіл чоловіка – він навіть силоміць відібрав картку для соціальних виплат, яку Ганна мала як переселенка. Вона зверталася до батьків чоловіка, однак підтримки не відчувала – і врешті її терпіння луснуло. Ганна почала шукати способи розірвати коло насильства.

В установі соцзахисту жінка побачила контакти притулку – рішення прийняла миттєво. Ганна забрала двох дітей, звернулася до притулку і сказала собі, що усі наступні перемовини з чоловіком вестиме лише з залученням юристів.

У притулку Ганну проконсультували та запропонували пройти тестування на ВІЛ. Жінка була впевнена, що ВІЛ – це не про неї. І тому не повірила, коли прийшов результат скринінгу – позитивний. Ганні пояснили, що необхідно пройти подальше обстеження, проте Ганна не вірила і відмовлялася.

Однак під час нашої розмови вона все ж погоджується звернутися до СНІД-центру, хоч і досі вірить у помилковість результатів. Попри все, Ганна сповнена планів на майбутнє: впевнена, що розбереться з усіма майновими питаннями, і «з ВІЛ теж розбереться».

На прощання Ганна говорить, що її оптимізм точно подолає усі негаразди. Ми щиро бажаємо їй не втрачати віри в справедливість, дружню допомогу та небайдужість людей. У свою чергу, працівники соціальних служб докладуть максимум зусиль, щоб Ганна дообстежилась в СНІД-центрі та не залишилась без допомоги.

Ілюстрація - Pexels/Bea Lebrun

Наталка.

Наталка народилась та виросла у маленькому селі на Одещині. Майбутнього чоловіка знайшла завдяки сайту знайомств. Здавалось, все складалось напрочуд чудово: вона переїхала в Одесу до чоловіка, думала життя буде  щасливим та заможним. Чоловік працював в будівельній компанії та мав, як кажуть люди, «золоті руки», міг налагодити електрику, замінити сантехніку. Завжди робив те, що просила та ще і заробляв «живу копійку». 

Через якийсь час у пари народився син. Але попри всі сподівання на щастя, після народження дитини почалося “пекло”. Чоловік виявився дуже ревнивим, відбирав телефон, а одного дня почав бити. 

Жахливо те, що після побиття змушував мати статеві контакти з ним. Якщо вона відмовлялася  – не давав їсти. Все це відбувалось на очах свекрухи, яка говорила, що Наталка сама винна, бо доводить чоловіка до такого стану. 

Одного разу, після сильного побиття, вирішила з дитиною піти з дому та потрапила до притулку, де їй запропонували зробити тестування на ВІЛ.

Вона навіть подумати не могла, що отримає позитивний результат. Жінка була приголомшена, дорога до центру СНІДу здавалася безкінечною. Далі було до обстеження, консультування, психологічна допомога, рішення про початок АРТ – терапії. В розпачі вона шукала контакту з чоловіком, щоб розповісти про це лихо. Страшною звісткою виявилось те, що чоловік вже 2 роки стояв на обліку у СНІД-центрі, а їй «забув» про це повідомити.  Cвекруха почала звинувачувати  жінку в тому що її син ВІЛ-інфікований. 

Страшна звістка про ВІЛ вибила землю з під ніг жінки. Вона завжди була не впевненою в собі та дуже вразливою, а зараз все виглядало так, ніби вона залишилась зовсім «без шкіри». Весь цей час жінці допомагали в притулку

Але час і людська доброта допомогли Наталці пережити цей етап життя. Сьогодні вона працює, знімає квартиру, а син ходить в дитячий садок, вірить в АРТ-терапію і сприймає свою хворобу, як хронічну, таку, яку можна контролювати. 

«Я ще молода. Моя хвороба не занедбана. Я впевнена, що винайдуть ліки, які зроблять мене здоровою!», - говорить на прощання Наталка.

 Ми теж сподіваємось, що так все буде!

Ілюстрація - Pexels/Bas Masseus

Ольга.

Жінка була двічі заміжня та має двох доньок - 10 та 14 років. Про свої обидва шлюби не хоче говорити - перший чоловік помер за нез’ясованих  обставин, а другий, після відбування покарання у в’язниці і звільнення прожив коротке життя.

До притулку жінка потрапила за сприяння місцевого депутата, бо дуже конфліктувала з матір’ю і в якийсь момент жити разом стало вже не можливо.

“Доньки єдині, хто тримає мене на цьому світі. Заради них я живу та можу зробити все”, - говорить жінка.

Вперше зайшовши до притулку, вона запитала чи живуть у них жінки з ВІЛ? Виявилось, що вона мала ВІЛ позитивний статус і ніби перевіряла відношення персоналу до цієї проблеми. На тестування погодилась спокійно. Виявилося, що жінка стоїть на обліку і СНІД-центрі, проте продовжувати приймати АРТ-терапію не планує.

“Я довго жити не збираюсь. Мені треба 4-5 років, щоб мої дівчата трохи підросли. Навіщо мені таке жахливе життя?”, - сказала у розпачі жінка під час першого консультування.

Життя у притулку у Ольги не склалося. Якось вона вирішила бурхливо відмітити свій черговий день народження. В стані алкогольного сп’яніння вона пошкодила майно притулку. Через порушення режиму Ользі запропонували покинути притулок. 

Пішла вона не по-доброму, без вибачень та без прохань залишитись. І, все таки, психологічна допомога, яка надавалась їй в притулку та після докорінно змінила ситуацію. Наразі вона знову розпочала прийом АРТ-терапії та, мабуть, зрозуміла, що 4-5 років життя не вистачить, щоб дівчата стали дорослими та самостійними. Сьогодні Ольга  працює та знімає квартиру, дівчата ходять до школи, де демонструють гарні результати у навчанні. Жінка цим надзвичайно гордиться. Вона продовжує працювати з психологами і сприймає період, коли залишила притулок, як можливість самостійно будувати своє життя.