Марина в 31 рік мала щасливу родину та любила проводити з нею час. Зараз –їй складно уявити, як жити далі.
Наскільки сильно війна вплинула на життя жінки, що їй довелося змінити та як вона подолала домашнє насильство? Про це Марина розповіла UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні.
«Перший «незабутній» день війни»
Ми прокинулися о 4:45 від першого вибуху, хоча подумали, що це грім. Але ж у лютому це таке неприродне явище. Я подивилася у вікно і там були спалахи, з нашого вікна дуже добре видно військову частину. Спалахи – вибух, спалахи – вибух. Саме тоді ми зрозуміли, що почалася війна.
Подзвонила моя подруга, вона живе декількома поверхами вище. Біля її вікон пролітали снаряди. Вона була дуже налякана і прийшла до нас, потім ми вирішили вивезти її з міста. Саме тоді ми потрапили на військову колону, дуже велику, вона йшла зі сторони Криму в наше місто з надписом “Z”. Ми зрозуміли, що щось відбувається зовсім не так, як треба.
Коли ми повернулися, в місті був дуже великий хаос. Люди намагалися заправити машини, черги на заправках були мінімум по 2 години. Гроші не можливо було зняти в банкоматах, почав пропадати зв’язок. Ми заправили машину, купили продукти в магазині. Його працівники навіть не знали, що почалася війна. На касі працював мій однокласник і він запитав, що відбувається, бо вони не розуміли, чому в магазині тряслися вікна.
«Перші два тижні були дуже страшні, бо не можна було виїхати»
В окупації мені довелося прожити майже 2 місяці. Біля кожного будинку стояла їхня техніка. Якщо живеш в самому місті, це ще не так страшно. В центрі міста їх було небагато і вони туди не заїжджали. Але коли ти вже виїжджаєш за місто, то бачиш, що весь ліс переритий, окопи, стоїть окопана техніка, підірвані легкові автівки. І тоді ти розумієш, що твоє місто повністю в кільці.
Перші два тижні були дуже страшні, бо не можна було виїхати навіть з одного міста в інше. Поставили блокпости, хто порушував правила — розстрілювали на місці. Тобто якщо це комендантська година і ти знаходишся в цей час на вулиці, значить тебе вже немає.
Ми виходили з дому лише за продуктами. Вони були вже дуже дорогі, а в магазинах закінчилися, мабуть, за перші два дні. Люди між собою почали перекуповувати продукти. А щоб купити олію, нам довелося їхати в сусіднє місто. Проїхати в інший населений пункт, простояти дві години на блокпості й тільки так купити олію та макарони. Продукти треба було шукати. Те саме стосується побутової хімії та речей першої необхідності. Все шукали, а коли знаходили, відстоювали черги. Так всі жили в окупації. Безпеки не було, ти виходиш і не знаєш, повернешся додому чи ні.
Якось приїхали до нашого будинку, оточили повністю весь двір, біля кожного під’їзду поставили військового зі зброєю. Вони зайшли у під’їзд, а через 5-10 хв винесли чорний мішок. Отак ти живеш і не знаєш, постукають у твої двері чи в сусідМаринаські. Тоді ми вирішили, що потрібно виїджати, зібралися за 40 хвилин.
"Перший наш виїзд — не вдався»
Ми проїхали 23 чи 24 пости до Херсону. На кожному пості перевіряли документи, свідоцтво про народження дітей. У чоловіків запитували, служили чи не служили. Ми доїхали до Херсона, довго чекали, але нас не випустили.
Доки чекали, пролітав снаряд і спрацювала ППО, в небі був вибух. Ми вирішили не чекати та проїхати через Баштанку, але там нас не пропустили. Сказали, що зараз буде їхати колона, тому ми маємо прибрати транспорт, інакше наші 7 машин розстріляють.
Ми вирішили не залишатися в Херсоні. На наступний день нам зателефонувала знайома і сказала, що пропускають. Ми знову поїхали.
Нам дуже пощастило, у нас не перевіряли речі, перевіряли тільки документи. Коли проїжджали сіру зону, перед нами вибухнула фура. Ну а потім сльози на очах, коли побачили наших військових після сірої зони. Тоді плакали всі, і чоловіки, і жінки, тому що для нас це була свобода. Я відчувала щастя, що можу бути вільною, що вже не треба жити за тими правилами.
«Він мене вдарив і я відчула, що таке насильство»
Впеше це сталося майже одразу після народження дитини. Ми на той момент були у стосунках вже 8 років (2 роки у шлюбі) – з 17 років були разом, зустрічалися, все було чудово. А потім я зрозуміла, що щось не так. Він почав пропадати, його немає вдома, я сама з дитиною постійно. Я почала запитувати що не так, намагалася з’ясувати стосунки.
Ми дуже любили гуляти усією родиною, але чоловік почав ходити сам на прогулянки. Я йду з дитиною сама, а він на велосипеді кататися, так він тоді казав. Після цих прогулянок я знаходила то волосся, то ще що-небудь. Починали з’ясовувати стосунки, а після цього він мені доказував, що все не так, що все це я собі вигадала.
Знайомі почали мені розповідати, що він святкує день народження з іншою на березі річки, де ми гуляли усі разом з дитиною. Показала йому всі факти, які в мене є на нього, про його зраду. Він же доводив, що це інше (зараз це називають газлайтинг).
Саме після такої розмови він мене вперше вдарив і я відчула, що таке насильство. Можу сказати, що газлайтинг – це ще більше насильство, ніж фізичне. Тебе весь час переконують, що ти ненормальна людина, тобі це все здається, ти це все собі намалювала. І ти поступово починаєш у це вірити, починаєш себе вбивати, як жінку, як особистість, як врівноважену особу. Саме в такий момент я зрозуміла, що моїй дитині потрібна нормальна мати. І ми розлучилися, бо так далі продовжуватися не могло.
«Треба було йти раніше, бо всі наші сварки відображалися на психіці дитини»
Одного разу мені зателефонувала дівчина і сказала, що у неї з моїм чоловіком стосунки, що вона його любить і не може без нього жити. Проте на цьому наш шлюб не закінчився, бо я дуже хотіла, щоб у моєї дитини був батько. Це була моя помилка. Треба було йти раніше, бо всі наші сварки відображалися на психіці дитини.
Згодом я зрозуміла, що далі так жити не можу. Люди, що звикають до насильства, вважаються соціопатами. І їм це починає подобатися. А мені це не подобалося. Я задала собі питання, заради чого всі ці жертви? Я ж просто хочу бути щасливою.
Від першого прояву домашнього насильства і до моменту коли все це закінчилося пройшло півтора року. Це були важкі 18 місяців, коли я розуміла, що кожен день прокидаюся з думкою про те, що треба подавати на розлучення, збирати речі. На той момент ми були майже 10 років разом, а в шлюбі близько 4. Я не розуміла, як жити далі, бо це ж майже пів життя разом. Кожен день думала про це, а потім вирішила, що досить, треба ставити крапку.
Коли робиш крок вперед, розумієш, що повороту назад немає. Він просився потім назад, але я сказала, що не хочу. Ми розлучалися через суд. Суддя дуже добре відстоював мої права. На цьому моменті наші відносини взагалі закінчилися, він навіть боїться мені зателефонувати. Все вирішується тільки в листуванні.
«Завдяки проєкту «ВОНА хаб» я відчула себе потрібною і що в мене є допомога»
Cпочатку я робила все не для себе, а для чоловіка. Худнула, щоб бути гарною для нього. Багато та смачно готувала, я намагалася бути господинею, щоб йому було затишно. Вийшла на роботу, коли дитині був 1 рік і 7 місяців, для того, щоб поповнювати наш сімейний бюджет.
А після розлучення зрозуміла, що не треба це робити для когось, треба це все робити виключно для себе. Таким чином, розлучення змінило моє життя на краще, я почала займатися спортом, бо це треба було саме мені. Поїхала на навчання, щоб поповнити свої знання. Почала подорожувати з подругами та донькою.
До війни в мене були плани – відкрити приватний центр у своєму місті для розвитку дітей. Дізналася в інтернеті, що проводиться набір на навчання в ІТ. Мені було дуже цікаво, я побачила, що був напрямок «ІТ-технології та розвиток бізнесу».
Я замислювалася над тим, як можу побудувати бізнес-план, щоб розвиватися офлайн і онлайн, тому заповнила заявку. Так я познайомилася з кар’єрною радницею «ВОНА хаб» Тетяною, пройшла співбесіди, заповнила всі анкети. Навчання було гарним, з нами займалася кураторка, в нас були як практична, так і теоретична частина. Мені стало зрозуміло, якщо я наважуся зробити свій проєкт, я зможу його реалізовувати. Курси дали мені впевненість в тому, що я можу це зробити, та покрокову інструкцію, як саме це зробити.
Це дуже круто, дуже класно, що існують такі проєкти як «ВОНА хаб», бо ти відчуваєш себе потрібною. Відчуваєш, що в тебе є допомога. У цей важкий час, коли ти в місті, де нікого не знаєш, ти можеш поспілкуватися з живими людьми. Це дуже приємно. В мене немає слів, наскільки сильно мені сподобалася ця програма.
Я б дуже хотіла, щоб жінки, що потерпають від насильства, не боялися змінювати щось у своєму житті. Навіть якщо потрібно піти, не маючи нічого. Кожна може обирати свій шлях і точно не варто обирати шлях, в якому є насильство. Потрібно вірити в себе, бо саме ця віра додає впевненості.
Виїхавши з Херсонщини через два місяці після повномасштабного вторгнення, Марина змогла здобути економічну незалежність завдяки програмі кар’єрного хабу «ВОНА».
Кар‘єрний хаб «ВОНА» реалізується UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні за фінансової підтримки Посольства Великої Британії та Бюро гуманітарної допомоги USAID (BHA).
