За освітою 39-річна киянка Вікторія — практична психологиня, проте професійні навички не вберегли жінку від аб’юзивних стосунків. Дев’ять років вона прожила із чоловіком із манією контролю. Микита забороняв їй спілкуватися з подругами, а кожен її дзвінок мамі ставав приводом для скандалу. Проте, на початку стосунків ніщо не передвіщало біди.
Познайомилася пара випадково в спільній компанії. Дізнавшись про фах Вікторії, тоді ще одружений Микита взяв номер телефону жінки під приводом корисного контакту. За кілька років він подзвонив Вікторії з пропозицією взяти участь у волонтерському проєкті дитячого табору. На тлі спільної доброї справи виник їхній романтичний зв’язок.
«Тоді жодної агресії від нього я не помічала. Він був такий турботливий і уважний. Було навіть важко уявити, що ця людина може себе так поводити, відкрито хамити», — ділиться постраждала.
Із народженням їхньої першої дитини ситуація почала змінюватися. Чоловік почав дедалі більше контролювати Вікторію. Спочатку це виглядало як дрібниці — зауваження через те, як вона ставила взуття чи поводилася з речами. Проте із часом контроль лише посилювався. Микита явно почав заганяти кохану в рамки — з ким їй спілкуватися і скільки.
«Я зайвий раз не могла подзвонити мамі. Бо він вважав, що 5 хвилин достатньо і, якщо він вдома, я маю приділяти час йому. Коли зустрічалася з кумою, кожні пів години дзвонив і контролював ситуацію, хоча знав, з ким я та був знайомий із нею», — розповідає Вікторія.
Усі намагання жінки з’ясувати причини такої поведінки та дійти до компромісу закінчувалися провалом. За її словами, з Микитою неможливо було домовитися, а будь-яку дрібницю він обертав на скандал. Доходило навіть до маніпуляцій та погроз розлученням.
У фінансовому плані покластися на чоловіка також було важко. Хоча той мав стабільну роботу та хороший заробіток, усі побутові витрати та потреби дитини лягали на Вікторію. Під час вагітності другою спільною дитиною чоловік лише посилив контроль та навіть притискав дружину в їжі. Аби закрити всі потреби, Вікторії доводилося працювати на трьох роботах. Та навіть там контроль не припинявся.
«Певний час я працювала в сім’ях, доглядала бабусь, то він дуже ревнував. Міг подзвонити їм, перепитати, чи я на роботі, чи вже поїхала додому», — пригадує жінка.
Вихідні дні Вікторії давалися складно — оскільки чоловік був майже постійно вдома, простір для сварок збільшувався. Сперечатися пара могла навіть через розбіжності в поглядах на проведення часу з дітьми. На думку Микити, малечу не варто було напрягати навчанням у неробочі дні, а для Вікторії — їхній розвиток завжди в пріоритеті.
Із часом чоловік почав проявляти агресію і до дітей, особливо до старшої доньки Вікторії від першого шлюбу, коли тінейджерка заступалася за маму.
«Міг, наприклад, дитину взяти сильно за плечі або за шкірки за одежу. Один раз хотів на мене підняти руку, але я його зупинила, попередила, що це дуже погано для нього обійдеться. Морально він докучав мені постійно. Настільки, що не хотілося повертатися додому», — розповідає постраждала.
Оскільки родина жила у квартирі батьків Микити, щоразу при сварці він вказував Вікторії, що «вона тут ніхто». Дійшло навіть до виставлення жінки з дітьми за двері просто посеред ночі. Після сварок чоловік завжди намагався залагодити ситуацію не вибаченнями, а схилянням до сексу.
«Він виносив мізки, а потім заводив розмови про подружній обов’язок. Тобто для нього це був спосіб примирення. Я не розуміла, про який секс могло йтися. На мої відмови — він ще більше нервувався», — каже Вікторія.
Із часом, за словами жінки, вона ставала все більш стійкою до маніпуляцій та чіплянь Микити. Той натомість шукав інші способи довести кохану, вдаючись до жорстокості.
«Коли йому не вдалося мене зачепити, він чіплявся до собаки. Та природно реагувала, а він починав її душити, аби вдарити по моїх нервах. І все на очах у дітей», — каже постраждала.
На тлі постійного стресу в жінки виник цукровий діабет. Продовжувати жити таким чином Вікторія не хотіла, але всі розмови про розлучення із чоловіком були марними. Із початком повномасштабної війни Вікторія з дітьми виїхала в Ірландію. За її словами, за час розлуки вона сподівалася, що Микита переосмислить ставлення до сім’ї. Водночас готувалася до гіршого, накопичуючи «фінансову подушку».
Повернувшись в Україну, жінка потай зробила перший внесок у купівлі будинку в Хмельницькій області та без попередження Микити переїхала з дітьми в Старокостянтинів. Життя родини почало налагоджуватися — діти пішли в школу, а Вікторія знайшла роботу. Проте, за пів року жінка була змушена залишити все та повернутися до Києва через раптову смерть батька.
Микита скористався вразливістю коханої та наполіг на примиренні. Протривало це недовго – Вікторія не витримала скандалів та вже за тиждень наважилася піти остаточно. «Коли ми з дітьми вже їхали в таксі, син попросив зупинитися в туалет і втік від мене до тата. Молодша донька попереджала, що чоловік намовляє їх проти мене, але я не могла повірити», — каже постраждала.
Після звернення до поліції із проханням розшукати сина жінка з доньками виїхала до Старокостянтинова. Там одразу звернулася до міського кризового центру, фахівці якого в цілях безпеки розмістили родину в кризовій кімнаті. Адже чоловік розшукував дружину з дітьми.
«У той же день була надана перша психологічна допомога, бо Вікторія була дуже стривожена, перелякана, переживала за сина. Ми також звернулися в службу в справах дітей, оскільки діти були постійно присутні й до них чоловік вчиняв також і психологічне, і фізичне насильство», — розповідає фахівчиня центру Любов.
Після кризового реагування та медичного обстеження Вікторію спрямували до безкоштовної правової допомоги, юристи якої супроводжували її протягом процесу розлучення. 8-річний син жінки залишився жити з батьком. За словами Вікторії, за цей час його поведінка дуже змінилася.
«Вони нещодавно приїжджали, він дуже жорстокий став. Я розумію, що він просто живе в таких умовах, інакшим не може бути. Батько налаштував його проти мене до неможливості», — каже жінка.
Проте, опускати руки вона не збирається та попри все підтримуватиме зв’язок із сином надалі. Вікторія сподівається, що із часом хлопчик переосмислить те, що відбулося, а поки покладає всі сили на облаштування комфортного життя собі та донькам у новому місті. Найбільше, за словами жінки, вона цінує допомогу, адже не певна, що змогла би впоратися з травмою самотужки.
«Без підтримки було б дуже важко. Я боялася, була з дітьми сама. Робота з психологом дуже змінила мене. Я стала більш стресостійка, можу дати відпір колишньому. Він розуміє, що ніякого примирення і бути не може», — зазначає Вікторія.
Робота кризової кімнати в Старокостянтинові є можливою в межах проєкту «Міста і громади, вільні від домашнього насильства». Проєкт реалізується в співпраці з Міністерством соціальної політики України за підтримки урядів Канади та Великої Британії в межах програми UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні, з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству.