Новини

Тату, прочитай мені казку!

25 вересень 2019

Казка на ніч для малюка – це задача мами. Чи тата? А якщо тато – сам письменник? До львівського Форуму видавців ми розпитали у відомих українських авторів що для них відповідальне батьківство і як поєднати його з творчістю.

 

 

Володимир Єрмоленко

філософ, есеїст, перекладач

 

У мене троє доньок, і я не уявляю собі, щоб хтось один опікувався ними. Якщо у вас один малюк, то дружина може сказати: “Я хочу на рік піти в декретну відпустку й присвятити себе дитині”. Але чим більше дітей, тим очевиднішим стає, що парі треба ділити обов’язки. Переконаний, що феміністами мають стати передусім чоловіки. Чоловік має пишатися, коли його жінка теж росте. Коли вона успішна і в сім'ї, і в публічному житті. Ті чоловіки, які хочуть, щоб їхні жінки лиш сиділи вдома й виховували дітей, мені здається, самі себе не поважають. Хоча я розумію, що у всіх своя модель. У нас модель рівності у вихованні дітей.

 

Діти завжди будуть більше прив'язані до матері. Це просто біологічно так, і від цього нікуди не дітися. Але тато повинен розуміти, що виховання – це і його відповідальність. Я за те, щоб в парі обоє були включені у батьківство рівноцінно або хоча б 60/40. І це цілком реально. Особливо, коли дітям вже не потрібне грудне молоко.

 

У нас з дружиною нема чіткого розподілу обов’язків. Але є якісь речі, за які ми взяли відповідальність. До прикладу, дружина дбає про одяг, я – про батьківські чати. У старшої доньки їх багато, бо, крім школи, вона ще ходить на багато гуртків. Це постійний потік інформації, якому треба давати раду. Я за те, щоб тати не уникали завдань, які чомусь прийнято вважати суто жіночими. До прикладу, прокинутися до малюка, змінити памперс чи помити його. Наші діти часом прокидаються о 5-6 ранку, до них здебільшого встаю я. Нехай дружина поспить трохи довше. Також треба розбиратися в їжі, знати що й коли дітям дати. Це рутина насправді. Треба просто її не боятися.

 

Коли гуляю з дітьми, то бачу, що на дитячих майданчиках мало чоловіків. Шкода, бо це ж так класно – бути з дітьми. Тато не має асоціюватися у дитини з одним походом в кіно на вихідних. Ні, відповідальне батьківство – це про співключання. Чим більше дитина бачить певних людей, тим більше вона до них звикає. Тому для тата краще, коли дитина не дивиться на нього з острахом і не тягне ручки до мами, а коли вона може спокійно з ним побути. Мені особливо приємно, коли я залишаюся з дітьми сам. Бо коли вдома двоє дорослих, то це вже для дітей переростає в гру між обома: “хочу до мами!” чи “хочу до тата!". А коли я з ними наодинці і я для них головний авторитет, то це просто спокій і благодать.

 

Ставши батьком, я навчився працювати дуже маленькими кавалками часу. Аби взятися за нову книжку, мені не треба йти кудись в пустелю й медитувати. Ні. Я можу і в метро писати. Нехай це буде якихось двадцять хвилин. Цього достатньо, щоб відкрити ноутбук й щось занотувати. Звичайно, ця творчість є викликом, бо нема такого ж рівня заглиблення. Ось зараз я пишу нову книгу. Це інтелектуальна есеїстика – те, в чому почуваюся, як риба в воді. І мені дуже комфортно працювати моментами. А от нові теми й жанри довелося відкласти, поки доньки ще маленькі. Я от мав в планах роман, який би вимагав від мене набагато більше заглиблення й переформатування свідомості. А на це часу зараз нема. Але все швидко проходить. Коли дітям вже по 4-5 років і їм не треба стільки опіки, то можна до цього всього повернутися.

 

Чомусь у всіх ілюзія, що з народженням дітей все в житті радикально змінюється. Нічого радикально не змінюється. Якщо ти був творчим, то й з дітьми таким лишаєшся. Ти просто вчишся розставляти пріоритети й по-іншому витрачаєш час. Так, зараз треба чимось жертвувати. Але час летить і все швидко змінюється. Якщо у вас є драйв, то діти цього не змінять. З іншого боку, батьківство розгортає багато нових життєвих сюжетів. Когось поява дітей надихнула на відкриття школи, когось на свій бізнес, пов’язаний з дітьми. Хтось просто щось переосмислив. Варто дивитися на появу дітей як на можливість. Діти ніколи не заберуть того, що у вас уже є. Тільки додадуть.

 

Вадим Карп’як

журналіст, телеведучий

Для другої дружини діти були першими, а в мене вже був досвід від першого шлюбу. Тому якийсь час я навіть був лідером процесу, бо розумів, що з немовлям робити. Я звик брати на себе якісь функції, щоб дружині було легше. Для мене не проблема зібрати дітей, погодувати, помити, одягнути, відвезти куди треба. Батько – це половина батьківства.

Пригадую, коли моя середульша донька ще була на грудному вигодовуванні, дружині в один вечір стало погано і її забрала швидка. І от зранку ще ніби мама вдома, є грудне молоко, а ввечері – нема ні мами, ні молока для дитини. Довелося хутко купувати й готувати суміші для малечі. Поки дружина днів десять була в лікарні, я сам займався донькою. Тобто я сам вкладав, годував, гуляв – все робив.

Раз у нас сім'я – є тато й мама, то нормально, що хтось робить одну половину, а хтось іншу. У нас нема жорсткого поділу обов’язків. Мовляв, ось це тільки мама робить, а це – тільки тато. Є якісь нюанси. Наприклад, я більше люблю читати, тому частіше придумую для дітей походи в книгарні і пошуки цікавих книжок. А дружина обожнює оперу та балет, тому більше дітей туди бере з собою. Діти люблять вчитися грати в шахи зі мною, а з мамою – щось випікати. Цього літа я сам з дітьми ходив в похід в Карпати. Їм страх як хотілося переночувати в наметі. А я сам з Коломиї, тому з дитинства знаю що таке гори й походи. Кожен в нашій парі придумує щось своє. І таким чином у нас рівноцінне батьківство.

Для дитини дуже важливо мати поряд і маму, і тата. Сім’я, в моєму розумінні,  – це система. Коли з неї випадає один елемент, вона стає неповноцінною. Жінка дає дитині свій унікальний погляд на життя, а чоловік дає свій. І найліпше, коли дитина може подивитися на речі і під кутом батька, і під кутом матері, і в результаті сформувати свій погляд. Коли ти даєш їй тільки один, то вона його просто переймає, а не формує власний. Щоб бачити життя в усій його багатоманітності, необхідно, аби було кілька.

Кажуть, що треба вибирати: на першому місці або сім’я, або робота. Я не згоден. На мій погляд, все не так однозначно. Пріоритети залежать від конкретних моментів й обставин у житті. Я добре знаю свій графік і завжди планую його так, щоб там був час для сім’ї. Але я також далекий від думки, що дітям постійно треба приділяти увагу. Їм не потрібна надмірна опіка. Їм потрібна можливість побути з собою й з однолітками. В нас вдома нема телевізора, мультики їм можна дивитися лише на вихідних, а користуватися ґаджетами поки може старша донька двічі на день по півгодини. Весь решта час вони мають бути зайняті чимось іншим. На мій погляд, це не погано, коли їм нудно. Не треба силоміць їх чимось займати, вони самі знайдуть чим себе зайняти. Вони будують халабуди, гуляють на вулиці, розігрують сценки, бавляться конструкторами і дуже часто це не потребує втручання батьків. Вони прибіжать, щось спитають, порадяться, похваляться що вони намалювали, чи що зробили, чи як навчилися перекидатися через голову, і далі біжать собі займатися. Надмірна опіка – це не про відповідальне батьківство. Треба давати їм вільний час і простір. Нехай навіть мають свої якісь секрети. Це важливо, щоб вони усвідомлювали себе, як особистості, а не лише частина мами й тата.

Щоб бути відповідальним татом, достатньо любити своїх дітей. Не в тому сенсі, щоб пестити їх чи балувати. Відповідальність – це любов, яка усвідомлена. Вона полягає в тому, щоб вміти і балувати своїх дітей, і розуміти, де є червоні лінії, які не можна переходити. Бо в тебе ж є уявлення про те, що для них добре, а що погано. Діти поки що цього уявлення не мають. І ти їх мусиш навчити і дати їм це розуміння. Мені здається, що простіше бути відповідальним татом тоді, коли ці діти бажані й усвідомлені. Коли обоє в парі кажуть собі: ми прожили достатньо цікаве життя, воно нам настільки подобається, що ми готові дати це життя ще одній істоті. Коли ви так підходите до народження дітей, то вони ростимуть відповідно в цій атмосфері.

Дмитро Лазуткін
Поет, журналіст, телеведучий

Я переконаний, що до батьківства треба підходити творчо. Просто взяти свого малюка на руки або покликати замало. Дитині має бути з тобою цікаво, для цього треба її постійно заохочувати, щось придумувати і вести за собою. Моя доня любить слухати як я їй читаю. Або розповідаю якісь історії. Зрештою, я почав це робити ще коли вона була в утробі. Ми багато гуляли, я робив їй масаж, говорив з нею. Вже тоді донька встигла побувати на концертах сучасної української музики та творчих вечорах письменників.

 

Ми з дружиною закінчили наші книги до появи на світ дитини. А вийшли вони друком якраз тоді, коли вона у нас з’явилася. Так в перший рік свого життя донька об’їздила з нами всю Україну –  від Чернівців до Харкова. Все завдяки нашим з дружиною книжковим презентаціям. А нещодавно ми повернулися з острова Хайнянь в Китаї. Це одинадцять годин перельоту, і вона нормально перенесла таку довгу подорож. Все тому, що змалку багато подорожує. І їй це подобається.

 

Для мене дуже важливим було включитися в її виховання з самого початку, аби вона була певна – я поряд, і зі мною вона в безпеці. Вона має знати, що в неї завжди є хтось, хто порадить, підкаже, підтримає і захистить. Зрештою, мені здається, є речі, які може передати тільки тато. Наприклад, я точно вчитиму її самообороні, бо сам займався єдиноборствами не одне десятиліття. Донька бачила, як я відпрацьовую зв’язки ударів. Тепер вона сама підходить і просить її навчити: "Тату, пішли грати в бокс". Їй лише 1.8 роки, тож вона ще зовсім по-дитячому це говорить. Але цілком зрозуміло. Або каже: “Пішли займатися спортом”. Їй це часом видається в рази цікавішим за пісочницю, і мене це тішить неймовірно.

 

Я помітив, що, коли донька зі мною, вона менше вередує. Якщо над мамою вона може трошки познущатися, то зі мною це не виходить. Вона приймає мої правила гри. З іншого боку, втім, не секрет, що ніхто, напевне, так не буде балувати дитину, як тато. Тому що серце батька насправді все-таки м'яке.

 

Для мене відповідальне батьківство – це не лише про піклування й забезпечення дітей. Це про те, щоб розуміти потреби дитини, те, що їй може знадобитися в майбутньому, і давати їй можливості розвиватися. Нехай сама стає собою, без примусу. Щоб її життя було її власним вибором.

 

З народженням маленької я став менше писати. Для творчості потрібен простір й усамітненість. Але водночас є величезна потреба бути поруч з дитиною: дивитися як вона росте і передавати їй свою любов. Мені здається, що ця присутність важливіша за якийсь написаний вірш чи текст. Це не говорить про те, що я чимось жертвую чи нехтую творчістю. Дитина – це теж мій твір. І, можливо, головний.

Юрій Прохасько
Есеїст, перекладач, психоаналітик

У мене двоє синів. Одному 17, іншому – 12. З плином часу участь тата різна. Але з обома я був з самого народження. Точніше, до народження, до вагітності навіть. Для мене завжди дуже важливим було відчувати причетність, спільність. Коли діти народилися, у нас з дружиною поряд не було родичів, які могли би взяти частину піклування про них. Тож ми завжди покладалися лиш одне на одного. В ранні роки наших синів я міг працювати з дому. Не було нічого такого в догляді за ними, чого би я не міг робити: і переодягав, і спати вкладав, і читав їм. І зараз також люблю готувати для дітей і гуляти з ними.

Я не буду лукавити, що це просто – поєднувати батьківство з творчістю. За кожної найменшої нагоди я намагаюся щось занотувати, написати чи перекласти. Але це два однаково сильні бажання, які конфліктують між собою – бажання творчості та бажання бути з дітьми. І від мене залежить якою мірою я буду присвячувати себе одному чи іншому. Дуже часто життя й обставини самі диктують цю міру. Є ще інша річ, яку я називаю диктатом життя. До народження нашого першого сина я був нічним чоловіком. Вмів і хотів бути довго на ногах і працювати ночами. А з вагітністю дружини зі мною сталася цікава зміна. Чи не на гормональному рівні? З нічного чоловіка я став чоловіком раннім. Почав рано прокидатися та рано лягаю спати. І так лишилося дотепер, хоч діти вже виросли.

Ми можемо мати ідеал відповідального батьківства, але часто сам цей ідеал є хибним. Його плутають з надмірною опікою чи неможливістю відмовитися від контролю. А ще є питання автономності дітей. Вона пов'язана з їхнім відчуттям, що вони мають право на власну версію свого життя. І як же їм інакше створити цю власну версію, як не заперечуючи те, що їм пропонують батьки? Як їм стати вільними, не входячи в конфлікт?

Поняття відповідального батьківства складне й суперечливе. Вона полягає в тому, щоб вміти з перспективи дорослого побачити й оцінити те, що може становити для дитини життєву або душевну небезпеку. Але все рівно ви ніколи не зможете стати досконалим. Більше того, бажання бути досконалим батьком і є найбільшою хибою. Тож я б сказав, що відповідальне батьківство – це спроба не наробити надто багато свинств.

Все, що пов'язано з батьківством приносить мені велику радість і є великою потребою. Я не можу знати, як моє батьківство вплине на сутність дітей. Можу лиш припускати чи інтуїтивно відчувати. Але що я знаю напевне – це те, наскільки я сам хочу бути батьком, наскільки для мене це є необхідністю. Про це я можу говорити з надійністю.

 

Юрій Завадський
Поет, видавець, перекладач

 

Пам'ятаю, коли старша донька народжувалася, то була епідемія так званого свинячого грипу і нікого в пологовий не пускали. Тож взяти участь в партнерських пологах я не зміг. Зате після народження одразу включився в батьківство. Я тоді ще працював в університеті. Міг вранці занести цукерки на кафедру, щоб всі знали, що я є, і вернутися додому – сидіти з малечею.

 

Після народження другої доні дружина часто їздила у відрядження. Її могло не бути днів два-три. Відповідно, доводилося маленьку догодовувати штучними сумішами. І тоді я дуже пошкодував, що мої молочні залози ні на що не годяться. Годування малюка – це задоволення, яке ні з чим не порівняти. Згадалося, як мій батько колись казав: “Та що ти переживаєш! Тим малим нічого не треба, просто дай їм можливість!” І це все дійсно виходить дуже природньо.

 

Ми в нашій сім’ї не ділимо обов’язки, все якось по ситуації складається. Я, наприклад, частіше готую, бо дуже це люблю. А дружина може тим часом взяти на себе прибирання. Приспати малечу й порозважати – дуже часто моя справа. Я трохи м’якший за нашу маму. Вона навіть, буває, скаржиться, що я розпускаю малих, а їй потім треба їх докупи збирати.

 

Мене і брата в основному виховувала бабуся. Батьки завжди були на роботі. Але хоч тато рідко був вдома, він відіграв в моєму житті особливу роль. Його слова, настанови формували в мені відчуття впевненості й свободи. Як би там не складалося, а батьки все одно залишаються носіями образу стабільності. Хоч я давно дійшов висновку, що нічого стабільного не існує. Суспільство, держава, сама людина – це процес. А сім'я – настільки нестабільна одиниця, що про неї взагалі, може, не варто говорити в розрізі стабільності. Це мить. Мить порозуміння. Зрештою, порозуміння – це теж процес. Але діти дивляться на батьків, як на якийсь образ стабільності, як на опору, на можливість поради чи сховку від чогось.

 

Моя дружина з 5-го класу росла без матері. Та поїхала на заробітки і досі там – вже 17 років. Зараз в них шалене непорозуміння. Може, від серйозних конфліктів і рятує лише те, що мало спілкуються. На західній Україні це часта практика, коли батьки їдуть працювати за кордон, щоб забезпечувати свої сім’ї. Але, незважаючи на гроші, які можна заробити там, тут вони втрачають чи не найголовніше – розуміння чим щодня живуть їхні діти. А потім раптом з жахом усвідомлюють, що ні вони дітям не потрібні, ні їм ніхто вже не потрібен. Вони просто відвикли від перебування в сім’ї. Тому для мене відповідальне батьківство – це присутність в житті твоїх дітей.

 

Сім’я – це як праця. Після вихідних може бути складно зібратися й почати новий робочий тиждень. Так само і після відсутності в сім’ї складно до неї вертатися. Або от, наприклад, я поїхав на літературний фестиваль на кілька днів і там відволікся трохи. А, повернувшись додому, вже відчуваю, що втратив навики сімейної праці. Що вже говорити про тих, які не бачать свої сім’ї місяцями, а то й роками?

 

Кожен з нас, хто активно переймався подіями Революції гідності, усвідомив й відчув на собі глибоку особисту відповідальність. Що якраз від тебе, не від когось, кожного дня щось залежить. Ти не можеш вислизнути з цієї відповідальності, ти повинен сам її нести. Так само і з сім’єю. Це твоя особиста відповідальність. Коли чужа людина потребує чогось, і ти можеш це дати, то даєш. А якщо це твої діти, вони в тебе народилися й потребують твоєї опіки й допомоги, то як можна цього їм не дати?

 

На творчість зараз у мене менше часу. Але я цим не переймаюся. Якраз навпаки: мені страшно уявити, як би виглядало моє життя, якби я присвятив його лише літературній творчості. Деструктивна сила поезії просто шалена. Вона не дає тобі жити в родині й працювати, вона псує твоє здоров’я. Я завжди намагався зробити так, щоб вона не зруйнувала мене.

 

Я не пишу нічого, крім поезії. І насправді вона сама бере тебе, коли хоче. Але все рівно потребує якогось зосередження й роботи. Колись міг присвятити тиждень-два укладанню книжки. Просто зачинитися в кімнаті, обкластися списаними аркушами й заборонити будь-кому туди заходити й щось чіпати. Зараз такого вже нема. Тепер я звик працювати на кухні рано-вранці – з 4 до 7 години. Але це скоріше праця з поетичними перекладами. Ті вимагають великих інтелектуальних зусиль. А вірші так не пишуться. Вони пишуться, наприклад, в плацкарті зі Львова до Тернополя. Виходить така собі двохгодинна резиденція: коли тебе ніхто не рухає і ти можеш зануритися в якусь медитацію і щось написати. Тож для віршів зазвичай використовую подорожі. А загалом творчість я завжди ставлю нижче сімейних справ. Я не даю їй такої свободи лише заради того, щоб вона не збивала мене з пантелику. А вона дуже легко може це зробити.