Сексуальне насильство, пов'язане з війною, — один із численних злочинів російських військових на тимчасово окупованих ними територіях. На жаль, постраждалі від цієї форми насильства дуже рідко звертаються по психологічну допомогу і часто не розповідають про травмувальний досвід навіть близьким.

Розвінчуємо упередження та міфи, котрі можуть стати перешкодою на шляху звернення по допомогу. У цьому нам допомогла Наталя Пашко, психотерапевтка із семирічним досвідом роботи з постраждалими у центрах соціально-психологічної допомоги.

Міф №1. Сексуальне насильство під час війни не відрізняється від гендерно зумовленого насильства

Правда. Відмінність є. По-перше, для росіян сексуальні злочини під час війни — це психологічний терор з метою принизити, залякати чи підкорити не тільки окремих людей, а й цілу націю. 

По-друге, переважна більшість постраждалих від гендерно зумовленого або домашнього насильства — це жінки. У випадку сексуального насильства, пов’язаного з війною, постраждалими можуть стати люди незалежно від віку, статі та гендерної ідентичності. Це підтверджує статистика Офісу Генпрокурора України, згідно з якою до правоохоронних органів звернулися 72% жінок і 28% чоловіків, постраждалих від сексуального насильства під час війни.

Міф №2. Про досвід врятованих слід розповідати детально, щоб кожен міг впізнати в історіях себе

Правда. Деталізовані історії, розказані без згоди постраждалих, можуть стати для них неприємним тригером, що провокує на повторне переживання травмувального досвіду. А ті, хто почув або прочитав такі історії, можуть зазнати вторинної травматизації, тобто відчути себе свідками сексуального насильства. 

Натомість розповідати про подолання травмувального досвіду можна і треба. Такі випадки мотивують постраждалих звертатися по допомогу більше, ніж новини з кримінальних хронік.

Міф №3. Свідкам сексуального насильства не потрібна психологічна допомога

Правда. Цей міф поширений у випадках сексуальних злочинів, коли насильство відбувалось за присутності інших осіб, або вони чули чи бачили те, що відбувалося. Через те, що це сталося не з ними, такі люди часто навіть не задумуються про те, що їм теж потрібна реабілітація. Насправді ж свідки насильства — це теж постраждалі, які так само потребують психологічної допомоги.

Міф №4. Близькі повинні переконувати постраждалих, що допомога необхідна

Правда. Ми можемо підтримати та поінформувати врятованих про те, що професійна допомога існує і що вона дає результат тоді, коли вони самі виявляють бажання звернутися до спеціалістів. Але не варто наполягати на її необхідності. Звертатися по допомогу чи ні — особиста справа кожного, яка ґрунтується на самостійному рішенні та готовності постраждалого.

Міф №5. Травмувальний досвід неможливо подолати, а його наслідки залишаться на все життя

Правда. Просто забути про травмувальний досвід неможливо. Але можна навчитися долати неприємні переживання та спогади, аби вони не впливали на якість життя врятованих. 

Із цим допомагають професійні психотерапевти, що складають графік реабілітації разом із врятованими та визначають цілі, яких потрібно досягти після завершення курсу.

Міф №6. Врятовані можуть впоратися з травмою самостійно

Правда. Це залежить від того, який досвід мають постраждалі у подоланні кризових ситуацій, чи підтримує їх оточення (і яким чином), а також чи зверталися вони по допомогу раніше. 

Комусь достатньо кількох місяців для опрацювання травмувальної події, а комусь потрібна більш комплексна допомога спеціалістів. Так чи інакше, принцип «час лікує» тут не працює. Тому замість самотерапії врятованим слід звернутися по допомогу до фахівців. Її можна отримати безоплатно та конфіденційно у Центрах допомоги врятованим, що працюють в 11 українських містах.

Міф №7. Про сексуальне насильство, пов’язане з війною,  не варто говорити відкрито

Правда. Іноді суспільна реакція на травмувальний досвід або її відсутність зачіпає врятованих навіть сильніше, ніж те, що вони пережили. Однак про проблему необхідно говорити публічно і з повагою до постраждалих. Варто уникати слова «травма» й казати «постраждалі» чи «врятовані» замість «жертви». Нагадувати, що вони ні в чому не винні. Не просто обіцяти, а допомагати постраждалим так, як можете. Наголошувати на тому, що сексуальне насильство під час війни — це злочин, і заявити про нього врятовані мають право в необмежений у часі термін. Заяви про воєнні злочини розглянуть та почнуть розслідування незалежно від подання через рік або через 20 років після скоєного.