«У Центрах допомоги врятованим внутрішньо переміщені українці отримують безоплатну комплексну соціально-психологічну підтримку, але не менш важливою для них є підтримка від усіх, хто їх оточує. У фотопроєкті “(Не)помітні історії” ми показали речі 9 героїв крізь туман, щоб нагадати суспільству, що за цифрами статистики стоять життя, спогади та мрії людей, яких війна змусила покинути власний дім. Маємо памʼятати, що допомагати з адаптацією та підтримувати внутрішньо переміщених людей надважливо», — говорить Массімо Діана, представник UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні.
Серед закарбованих у фотопроєкті речей — прикраси, які російські військові намагалися зірвати з дівчат на блокпосту, єдина сумка, яку жінці вдалося взяти з дому перед депортацією, записка від подруги, яка залишилася на непідконтрольних уряду України територіях, та інші.
Виставка буде доступною в Центрах допомоги врятованим у 10 містах України: Києві, Львові, Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, Полтаві, Одесі, Кропивницькому, Чернівцях, Мукачеві.
Адреси та графіки роботи ЦДВ можна дізнатися за посиланням.
Девʼять (не)помітних історій героїв проєкту
«Бережу сумку не для того, щоб памʼятати. Я й без того памʼятаю кожне слово, день, годину. Хочу зберегти її, адже з цією сумкою я виходила зі свого дому»
Жінка згадує, що вони з сусідами уважно читали новини й раділи перемогам українських військових, у травні 2022-го святкували День вишиванки, але водночас були занепокоєні тим, що російські військові просувалися вперед. Олена Павлівна жила разом із родиною. Перед «референдумом» у вересні до її дому приїхали «феесбешники з росгвардійцями» і змусили підписати документ: «Обіцяю не вести протиросійську діяльність». А через два дні жінку депортували.
«Я була впевнена, що мене везуть у сусіднє місто “на підвали”. З собою сказали взяти паспорт. Я поклала його в сумочку, взяла ще ліки від тиску й наділа куртку та хустку. Мені було так образливо. За що? Яке вони право мали вивезти мене з моєї домівки, з мого села, від моїх рідних. За те, що я була патріоткою? Так я нею і залишуся».
«Я мрію повернутися додому і відчинити цими ключами свої двері»
Оксана народилася та проживала в Бердянську, очолювала комітет одного з 13 мікрорайонів міста. Активну громадянську позицію жінка демонструвала діями: допомагала людям, які приїжджали в Бердянськ з територій, тимчасово непідконтрольних уряду України, починаючи з 2014 року. Коли розпочалася повномасштабна війна, Оксана продовжила допомагати. Але життя стало нестерпним, тож після так званого «референдуму» вони разом із чоловіком вирішили виїжджати.
«Збиралася зі сльозами. Покидати дім і рідне місто було дуже боляче ― все там було мені дороге, але й залишатися під окупантами я теж не могла. Мене наче розділили навпіл: одна частина хотіла виїхати, а інша ― залишитися в рідних стінах. Зараз я знаю, що в будинок зайшли окупанти й усе з нього винесли. Декілька речей, які мені вдалося взяти з собою, я дуже бережу. Можу дістати їх, згадати Бердянськ, море, наше повітря ― це мій звʼязок з рідним домом».
«Так тримала той камінець, ніби життя своє тримаю»
Наталі та Ані по 16 років, вони родом з Маріуполя, але все свідоме життя жили в Мелітополі Запорізької області. Після початку повномасштабної війни дівчата разом із мамами півтора року прожили на непідконтрольних уряду України територіях та практично не виходили з дому. Одного дня в Мелітополі знайшли подруг Наталі та Ані ― в багажнику машини. У місті почали викрадати підлітків, тоді мами вирішили, що дівчата мають виїхати.
Наталя та Аня самостійно пройшли 15 російських блокпостів. На одному з них росіянин побачив на Наталі синьо-жовте намисто та зірвав його з дівчини. Намисто впʼялося їй у шию, однак перш ніж воно порвалося, Наталя встигла схопити один камінець, який став для неї оберегом. В Ані ж з рідного дому залишилися тільки сережки ― подарунок сімʼї.
«До війни ми були найкращими подружками, а тепер це моя найрідніша людина, моя сестра», ― кажуть дівчата одна про одну. Вони завжди тримаються разом та понад усе чекають на зустріч із мамами.
«Пустять чи не пустять… Я розуміла, що це моя професія, я мала її взяти»
Ольга народилася і жила в Херсоні. Кожні вихідні вони з чоловіком та донькою проводили разом, зустрічалися з друзями, подорожували та під час цих поїздок вивчали рідну Херсонську область.
Після того як російські війська захопили Херсон, Ольга з родиною прожили в місті сім місяців. «Коли сказали отримувати російські паспорти й почався так званий “референдум”, ми вирішили, що треба виїжджати, так вже не можна», ― каже жінка.
Першою з усіх речей Ольга взяла з собою швейну машинку та деякі тканини. Після восьмого класу жінка здобула професію швачки. Після народження доньки шила для неї майже весь одяг, а вдома в Херсоні чоловік облаштував майстерню для її заняття. Зараз Ольга з сімʼєю живуть у Львові, але жінка зізнається, що вони всі мріють повернутися додому.
«Це для мене і робота, і хобі. Та хоч шиття трохи розраджує, думками ми все одно вдома. Багато людей думають залишитися на новому місці, а ми ні. Ми ― додому, в Херсон».
«Вдома залишилося дуже багато ангеликів. Сподіваюся, що колись вдасться забрати всі»
Галина ― мати двох дітей з міста Дніпрорудного Запорізької області. До повномасштабного вторгнення жила разом із сином, якому зараз 11 років, присвячувала йому більшість свого часу. З березня 2022 року їхнє місто тимчасово перебуває під російським військовим контролем. Галина з сином близько чотирьох місяців прожили в тимчасово непідконтрольному урядові України Дніпрорудному, а в червні виїхали до Львова, де живе донька жінки. Галина ділиться, що відчула разючу відмінність між тим, щоб побути в іншому місті пару тижнів та переїхати туди назовсім.
Хустка та статуетка ― одні з найцінніших речей, які жінці вдалося забрати під час евакуації. Вони мають особливе значення як для Галини, так і для її дітей.
«Я дуже люблю хустки ― це моє. А ангеликів збирала донька. Ми взяли з собою ті, які найближчі нам. Більше взяти не могли, адже весь дім у валізу не вмістиш».
«Збиралася майже тиждень, щоб помістити в рюкзак усе моє життя. Ця записка зі мною вже півтора року. Рука не підніметься її викинути»
Іванна ― психологиня з Бердянська. В рідному місті вона створила сімʼю, народила дітей та до 2022 року проводила активну громадську діяльність у галузі реагування та запобігання домашньому і гендерно зумовленому насильству.
Іванна з командою мали відкривати у сусідньому місті Приморську притулок для постраждалих жінок, але роботу зупинила повномасштабна війна. На другий день вторгнення Бердянськ опинився в облозі, на четвертий до міста зайшли російські війська. Світла, газу та звʼязку не було.
Через тиждень жінка вже працювала в гуманітарному штабі, надала близько 500 консультацій людям у кризовому стані, які приїжджали з Маріуполя. Звідти ж Іванна прийняла шестирічного Богдана, якому допомогла знайти родину ― його рідні батьки загинули під час ракетного обстрілу наприкінці лютого. Хлопчик був у кризовому стані та потребував психологічної та медичної допомоги. Доглядати за ним Іванні допомагала близька подруга та колега Ірина.
«Коли я знайшла шлях, щоб виїхати, то забирала Богдана саме від Іри. Вона написала записку, що в Богдана болить зуб та де лежать пігулки. Хоча в записці написано про Богдана, але там дуже багато важливого і про нас. Ця записка про нашу дружбу, про те, що ми можемо не побачитися ніколи».
«Я мала налаштувати себе на позитивні думки й думати, як вижити. Книжка Луїзи Хей була саме тим, що мені потрібно»
Валентині 51 рік, і все її щасливе життя повʼязане з Маріуполем: там народилася вона та її діти. Як розповідає Валентина, вона обожнює свою роботу, спілкуватися з людьми та читати книги. Коли вдома все було прочитано, жінка записалася до бібліотеки.
У січні 2022 року у Валентини виявили онкологічне захворювання. За два тижні до повномасштабного вторгнення вона саме повернулася з Києва, де проходила хімієтерапію, взяла у бібліотеці сім нових книг і планувала 24 лютого піти на роботу, щоб подякувати колективу за підтримку в боротьбі з хворобою. Повномасштабна війна змінила все: декілька разів Валентина з родиною переїжджала в різні райони Маріуполя в пошуках безпечного місця, без газу та світла готувала їжу на вулиці та шукала ліки, щоб продовжити хіміотерапію.
19 березня 2022 року сімʼя Валентини прокинулася через те, що в кут їхнього будинку влучила міна. Після цього не залишилося жодних сумнівів: потрібно їхати.
«Я вірила, що їду на декілька днів. Кілька книг стояли поряд із моїм ліжком, і я розуміла, що детектив чи роман почитаю пізніше, а зараз потрібно те, що надихне мене на боротьбу, на подальше життя. Після операції я почала сама в собі розбиратися, чому мене спіткала така хвороба, і вирішила почитати Луїзу Хей, щоб почерпнути знання, як позитивно мислити. На п’яту хіміотерапію я прийшла вже з червоною помадою».
«Саме з цією стрічкою мене забрали. А коли відпустили, я був, наче бомба сповільненої дії, ― довелося вживати валерʼянку»
Херсон ― рідне місто 23-річного Андрія. Там хлопець зростав, займався волонтерством та правозахисною діяльністю, там зустрів повномасштабну війну та захоплення міста. Але допомагати українському війську не припинив. 9 травня 2022 року Андрій збирався сфотографувати незаконний марш росіян, тоді на блокпосту окупанти взяли його в полон. Місце утримання було в Херсоні. В липні Андрію пощастило вийти.
«Десь два місяці після того, як мене відпустили, я був непомітним, але потім зрозумів, що не можу сидіти на місці. В будь-якому випадку я хотів партизанити, хоча знав: якщо мене зловлять знову, живим не відпустять. А синьо-жовта стрічка, через яку в тому числі мене запакували, ― це черговий доказ того, що окупанти прийшли нас не рятувати, а знищувати український народ».
«Деякі речі мають особливу цінність. Ця шапка ― моя улюблена, бо я плела її в мирний час»
Вікторія із Запорізької області, народилася в Оріхові. Сьогодні це прифронтова зона і, як розповідає Вікторія, міста як такого вже не існує. Покинути Оріхів жінці було непросто, адже там залишалися її батьки. Проте сама Вікторія заради безпеки свого чотирирічного сина Сергія була змушена переїхати ― спочатку до Запоріжжя, а потім до Полтави.
«В Оріхові ми, щоб сховатися від обстрілів, спускалися в холодний підвал і вдень, і вночі. Розуміли з чоловіком, що наслідки для дитини та її здоровʼя можуть бути дуже погані, а вже тоді в місті були великі проблеми з ліками, не могли купити навіть валідол. Стрес заважав мені навіть зрозуміти мого сина, тому заради його безпеки ми переїхали. Частинкою минулого життя, коли все було спокійно, для мене є вʼязання ― воно дуже заспокоює. Я займаюся цим понад 15 років. І коли дивлюся на сплетені раніше речі, приємні спогади мене зігрівають».
*Усі імена героїв змінені задля безпеки
Центри допомоги врятованим створені за ініціативи Офісу віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, сприяння урядової уповноваженої з питань гендерної політики, у партнерстві з Фондом ООН у галузі народонаселення (UNFPA), завдяки фінансовій підтримці урядів Бельгії, Франції, Швеції та у співпраці з місцевими органами влади та громадськими організаціями.
