З нагоди початку щорічної акції “16 днів проти насильства” говоримо із Наталею Федорович, заступницею Міністра соціальної політики, про ціну домашнього насильства в Україні, що вже зроблено Міністерством для його подолання і чому байдужість може дорого коштувати.
Україна вже багато років поспіль бере участь у міжнародній акції “16 днів проти насильства”. Чому для нас ця тема така важлива?
Права людини не можуть ніким бути поставлені під сумнів. І право бути вільним від насильства теж є одним із ключових. Тому проблема домашнього насильства важлива для нашого суспільства. У нас був шанс почати реагувати на неї ще в кінці 90х, коли експерти із Західної Європи та США піднімали це питання в нашому експертному середовищі. Тоді, пам’ятаю, учасники дискусії з української сторони в один голос твердили, що у нас насильства немає, що українцям це невластиво. Якби ми не заперечували, а почали вживати заходів ще тоді, то зараз рівень сприйняття насильства у суспільстві був би іншим. Я переконана, що й ситуація з Донбасом теж була би іншою. Для того, щоб взяти в руки зброю і використати її, завдаючи шкоди здоров’ю і життю іншої людини, має бути внутрішня готовність. Більше того, згідно досліджень, кожна 5-та українка зазнає насильства. 90% звернень до правоохоронних органів впродовж року надходять від жінок. Хоча трапляється й таке, що жінки чинять домашнє насильство щодо їхніх чоловіків і дітей. Тому ця тема стосується усіх.
Україна бере участь в акції “16 днів проти насильства” з 2001 року. Чого нам вдалося досягти у подоланні цієї проблеми? Що Ви вважаєте основними кроками вперед?
Це три ключові речі. Перше – те, що у грудні 2017 в Україні було прийнято відповідні закони. Друге – те, що суспільство готове говорити про цю проблему. Прекрасний цьому приклад – акція “яНеБоюсьСказати”. Її почала одна молода жінка, поділившись у соцмережі історією про скоєне щодо неї насильство. Впродовж 3х днів більше 3 тисяч дівчат та жінок також поділилися своїми історіями. Прийшов час, коли жертви насильства готові “виносити сміття з хати”. А третє – це те, що суспільство стало готовим і розуміє важливість реагування на цю проблему. Яскравий тому приклад – те, що усі фракції Верховної Ради проголосували за Закон України “Про запобігання та протидію домашньому насильству”.
Тих, хто відкрито говорить про скоєне щодо них насильство, все ще менше, ніж тих, хто боїться. Боїться, скажімо, що це може ще більше загострити стосунки у сім’ї. Що можна зробити, щоб викорінити цей страх?
В українському суспільстві існує стереотип, що домашнє насильство побутує ледь чи не в кожній українській родині, тому нема сенсу піднімати це питання. Бо одразу можуть закинути: а покажи у кого такого нема? Багатьом жертвам насильства також заважає сором і стереотипне переконання, що для збереження родини треба мовчати і терпіти.
Для подолання таких хибних установок нам потрібно працювати з дітьми і молоддю. Агресія у дорослому віці зумовлена тими моделями поведінки, які людина переживала і сприйняла як норму в дитинстві і в юності. Молодь любить робити модні речі. Тож ненасильницьку поведінку треба зробити модною, створити драйв на ненасильство. Це, зрештою, завдання і для самої молоді. Той, хто хоче жити в іншому суспільстві, має запроваджувати моду на ненасильство.
Що стосується дорослих жертв та кривдників, то тут є кілька речей. Для кривдників є Закон, який криміналізує насильство, і є корекційні програми. А жертвам важливо пояснювати, що мовчати не можна. А тих, хто не мовчить, стає все більше.
Нещодавно було затверджено Концепцію Державної соціальної програми запобігання та протидії домашньому насильству до 2023 року. Розкажіть про неї детальніше.
Концепція завжди передує Програмі. Вона передбачає виконання Закону за чотирма напрямками: попередження, взаємодія, надання послуг постраждалим і притягнення до відповідальності. Для нас дуже важливим є попередження, а для цього необхідна стратегія інформаційної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству. Для кожної вікової категорії громадян у нас є ряд меседжів. Також необхідна комунікація із чиновниками та депутатами, які реалізують політики на місцях, щоб вони передбачали відповідні видатки у місцевих бюджетах і правильно реагували на звернення з приводу насильства.
Також нам важливо відпрацювати заходи, пов’язані із постановою 658 “Про затвердження Порядку взаємодії суб'єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі». Щоб усі, хто залучений до реагування на насильство, робили це швидко, якісно, у повному обсязі та повній взаємодії між собою. Має бути розуміння того, що кожен відповідальний. Не тільки працівники державних установ, але й усі громадяни. “Моя хата скраю” у цьому випадку не працює.
Які наслідки в такому разі може мати безвідповідальність?
Якщо ви, як громада, не реагуєте на ту кривду, яку чинить ваш сусід своїй дружині, то завтра Закон зобов’яже вас надати притулок постраждалій. А це ваші гроші, гроші вашої громади. Тому якщо ви не спроможні реагувати на попередження і припинення насильства, то будете потім змушені оплачувати послуги людині, яка стала його жертвою. Те саме стосується і насильства щодо дітей. Якщо ви, як голова громади, не забезпечили безпеку для дитини в сім’ї і не навчили батьків, що насильство є неприпустимим, то потім будете витрачати гроші на корекційні програми для цієї дитини. Пережите насильство негативно вплине на її успішність в школі, а потім і на роботі. З неї виросте невпевнений у собі працівник. Що матимемо в результаті? Невпевнених громадян, які будуть неякісно відстоювати інтереси держави на міжнародному рівні. Все взаємопов’язано. Суспільство має бути свідомим того, що бездіяльність призводить до особливої відповідальності за цю бездіяльність.
Якщо ми вже завели мову про видатки, які змушені нести українці через свою бездіяльність, чи можна визначити ціну домашнього насильства?
Ці арифметичні дії нескладно провести. Порахуємо, скільки людей протягом року зазнають насильства, яка частина з них змушена йти на лікарняні, скільки людей обслуговують цих громадян, скільки роботи не виконується такими працівниками, який у них настрій на роботі і як це впливає на їхню продуктивність. Домашнє насильство в Україні обходиться державі в 208 мільйонів доларів щорічно, згідно дослідження Фонду ООН у галузі народонаселення. Притягнення кривдників до відповідальності і обмеження волі – це теж видатки для держави. На реагування на випадки насильства в рік ми витрачаємо 14 мільйонів доларів.
Цьогоріч Вас обрали однією із 16 лідерівчемпіонів у боротьбі з домашнім насильством по всьому світу. А з чого починався Ваш шлях у цій темі?
Перша моя робоча зустріч на посаді заступниці Міністра соціальної політики у 2014 році стосувалася домашнього насильства. Ми говорили про те, що необхідно змінювати українське законодавство. Я тоді сказала, що особисто візьмуся за це питання. Чому? Тому що розуміла серйозність проблеми. І завжди згадувала свою колишню колегу по роботі. Вона була просто неймовірною жінкою – потужним фахівцем і лідером. Здавалося, що їй під силу і гори звернути. Але коли робочий день підходив до кінця, вона знічувалася, опускала плечі і починала бубоніти: “Мені в 6 вечора треба йти додому, о 6 йду додому”. Так тривало досить довго, поки вона не почала ділитися тим, що коїлося у неї в сім’ї. Ні, її там ніхто не бив і не лаяв. Але там створювали таку атмосферу, нібито вона постійно в чомусь була винна, нібито вона нічого не знала і не вміла. Якщо вона затримувалася на роботі, її просто не впускали додому. Вона могла стояти біля дверей і чекати з півгодини, поки їй відчинять двері. Це приклад психологічного насильства над жінкою, яка в результаті ходила із опущеними плечима. І це все було на моїх очах. В таких ситуаціях починаєш розуміти, що боротьба із домашнім насильством – більш, ніж твій посадовий обов’язок.
Ця боротьба вимагає немало терпіння і зусиль. Що мотивує Вас не складати руки, а продовжувати її?
Пам’ятаю, як моя бабця казала: “Ви можете сховатися від людей, але не від Бога. Колись перед ним ви будете відповідати за те, що ви не зробили”. Мене мотивує виховання. Мене навчили дуже відповідально ставитися до своїх обов’язків. Відповідально настільки, що мені складно зрозуміти, як може бути поіншому. А ще мотивують люди. Беззахисні люди мотивують найбільше. Я ніколи не забуду жінку, яка колись прийшла до нас увечері в управління – із зболеними очима, в хустині, куртці із шкірзамінника, з одним порожнім рукавом у кишені. Я зрозуміла, що у неї немає руки. Ця жінка мене дуже вразила. Коли згадую її, у мене самої досі сльози на очах.
А ще згадується одна моя студентка на 4му курсі. Я якось перевіряла контрольні роботи, а її була просто бездоганною. Я прочитала прізвище і не могла згадати, що це за дитина. Усіх знала, а її чомусь не могла згадати. І коли я почала шукати інформацію про цю дівчину, читати її особову справу, то зрозуміла – це дуже талановита, але невпевнена у собі дитина. Її, мабуть, замало в сім’ї обіймали, цілували і казали, яка вона молодчинка. І ось ця моя студентка – це ще одна із мотивуючих сцен у моєму житті. Це несправедливо, що вона залишається тихенько сидіти на останній парті, ніким не помічена. А запам’ятовуються чомусь інші – більш відважні і впевнені у собі. Це відчуття несправедливості завжди змушувало мене бунтувати. Не лише внутрішньо, але й назовні.
Зараз Ваша посада дозволяє цей бунт переводити у протидію домашньому насильству на державному рівні. Що порадите тим, хто внутрішньо теж бунтує, але не знає як це проявляти назовні?
Якщо це людина, яка зазнає насильства, я би порадила проаналізувати ситуацію і прийняти рішення що робити далі. Якщо ви вірите, що зміните цю ситуацію, тоді змінюйте. Звертайтеся по допомогу. Якщо не вірите, що зміните поведінку кривдника щодо себе, тоді змінюйте обставини. Але для початку прийміть рішення для себе. Якщо ви посадова особа чи громадянин, не будьте байдужими. Співпрацюйте, об’єднуйтеся в громадські організації, висловлюйте свою конкретну життєву позицію.
Що б Ви назвали головними успіхами та викликами для Міністерства соціальної політики і для себе особисто у боротьбі із домашнім насильством?
Основні наші успіхи – те, що у нас уже є законодавча база і є фантастична робоча група експертів, які працюють і в позаробочий час, щоб вирішувати цю проблему.
З приводу викликів, то це реформування центральних органів виконавчої влади. Проблема домашнього насильства має зайняти там належне місце. У нас повинно бути достатньо працівників для реагування на неї, для формування та реалізації відповідної політики. Так само на місцях потрібно передбачити необхідну кількість людей. Бо навіть якщо ми створимо найкращі закони, стандарти, інструменти, то все рівно хтось має їх впроваджувати.
Що стосується мене особисто, то я себе ідентифікую з Міністерством. У тому, що вже зроблено на рівні Міністерства, є моя велика частина. А наступним важливим завданням для себе я ставлю побудову системи запобігання та протидії домашньому насильству. У найближчі 5 років вона повинна повноцінно запрацювати по всій країні.
Більше історій чемпіонів та чемпіонок у боротьбі із ґендерно зумовленим насильством тут (англійською мовою): https://www.unfpa.org/16-champions-activism-against-gender-based-violence
