News

Домашнє насильство в Україні: звідки витоки? Культура насильства в українських традиціях

27 листопад 2018

“Б’є – значить любить”. Українська приказка так міцно прижилася, що її нерідко почуєш і сьогодні. Але чи місце їй у наш час? Зрештою, звідки вона взагалі взялася? У цій статті аналізуємо, як українці минулих століть ставилися до домашнього насильства і чи дійсно вважали його проявом любові.

 

Ідеальний сценарій

 

У кожного народу, культури, соціальної верстви є своя ґендерна система. Етнологиня, авторка книги “Жінка в традиційній українській культурі» Оксана Кісь пояснює, що ця система передбачає як чітко визначені ґендерні ролі, так і набір життєвих сценаріїв для них. Оскільки дорослі самі живуть за визначеними сценаріями, то схильні нав’язувати їх і своїм дітям, як єдино прийнятні. Тож який сценарій вважався єдино прийнятним 200-300 років тому?

 

Створити сім’ю для наших предків було чи не найголовнішою задачею, яку дівчатам треба було виконати до 18, а хлопцям – до 20 років. Незважаючи на  такий досить ранній вік початку самостійного дорослого життя, необхідних знань про подружнє життя молодь не мала. Батьки сумлінно вчили своїх дітей лише поратися по господарству, бо вірили, що цього достатньо для щасливого сімейного життя. Статеве виховання і розмови про репродуктивне здоров’я тим часом залишалися табу.

 

Свій перший досвід інтимного спілкування та симпатії до протилежної статі молодь здобувала на вечорницях. І саме тут відбувалися також перші прояви психологічного домінування, а то й фізичного і сексуального насильства хлопців над дівчатами. Окрім розмов, загравань, пісень та жартів, вечорниці знані ще й обрядом спільного спання. Коли між молодими виникала симпатія, вони лягали спати поряд. Але бувало й таке, що дівчину змушували спати поряд із хлопцем, з яким вона не хотіла. А в разі відмови чинили їй усяку шкоду: наприклад, вимазували хату дьогтем чи знімали ворота. Траплялося, що “норовливу” дівчину били, і такі побиття могли закінчитися для жертви трагічно.

Таким чином, – пише етнологиня Оксана Кісь, – дівчат привчали до ґендерно-нормативної поведінки – стриманості і поступливості у  стосунках із чоловіками”.

Вечорниці не передбачали сексуального зв’язку. Проте, через ту саму поступливість і незнання своєї фізіології 4 із 10 українок під час вечорниць втрачали цноту. Траплялося, що “невинні” розваги, які ініціювали хлопці, закінчувалися вагітністю. Етнологиня, авторка книги “Жіноче тіло у традиційній культурі українців” Ірина Ігнатенко пояснює, що для дівчини це мало плачевні наслідки. Або вона була приречена на одиноке материнство і маргіналізацію у суспільстві, або була змушена продовжувати інтимний зв’язок із кривдником зі страху, що він про все розповість громаді. А громада виступала головним охоронцем “правильних” життєвих сценаріїв і карателем у разі його порушень.

 

Тут важливо розуміти, що громада стежила аби усі процеси в ній відбувалися згідно законів родової моралі. До жінок висували дві обов’язкові вимоги –  цнота до шлюбу і материнство у шлюбі. Якщо вона не виконувала їх, то ризикувала стати жертвою не лише осуду і презирства, але й фізичних знущань. Дівчину, яка завагітніла поза шлюбом, зневажливо називали покриткою й обмежували з нею будь-яку комунікацію. Наші предки вірили, що будь-який контакт із такою жінкою призводить до нещасть. Історик-краєзнавець Володимир Гнатюк знайшов свідчення привселюдного побиття вагітних дівчат різками, буками і церковними дзвонами. “Тим часом до чоловіків-ґвалтівників, навіть якщо жінка наважувалася на публічне обвинувачення, ставлення було щонайменше поблажливе», – відзначає Ірина Ігнатенко.

 

За “правильним” життєвим сценарієм молода українка мала втратити цноту під час обряду “комора” – першого сексуального контакту у шлюбі. Громада дуже пильно стежила, щоб все пройшло відповідно до правил і нетерпляче чекала результатів. Перед обрядом родички нареченого роздягали молоду і ретельно перевіряли її одяг та волосся. Шукали там гострі предмети, за допомогою яких дівчина змогла би симулювати дефлорацію. Якщо під час обряду виявлялося, що дівчина не була цнотливою, тоді громада карала і наречену, і її сім’ю за те, що “недогледіли”. Наприклад, на них вдягали хомут чи ярмо і знущалися словесно та фізично. Крім публічних принижень, така жінка часто ставала жертвою насильства з боку своїх батьків і самого нареченого. Такі обряди показують наскільки колективне переважало над індивідуальним, наскільки мало у ньому було поваги до жіночого тіла. Ірина Ігнатенко підводить підсумок:

“Обряд ‘комора’ яскраво демонструє, що жіноче тіло не належало самій жінці, не належало воно навіть її чоловікові, воно належало роду чоловіка!”

 

Агенти соціалізації

 

Одним із агентів ґендерної соціалізації виступає громада, і ми бачимо, як в обрядах типу “комора” вона використовує психологічне і фізичне насильство над жінкою. Інтимне стає публічним, а в разі порушення “правильного” сценарію жінку карають привселюдно. Так само сільська громада уважно контролювала і процес дітонародження. Адже, вважалося, що соціально повноцінною особою жінка стає лише тоді, коли народжує малюка. Саме материнство, як зазначає Ірина Ігнатенко, так би мовити, “легітимізувало жіноче тіло”.  Будь-яке порушення сценарію вело до емоційного насильства й ізоляції з боку громади.

 

Немалий вплив на розуміння ґендерних ролей у сім’ї несла і церква. Трактувати біблійні сюжети можна по-різному, і мали на це право лише священнослужителі. Ось, до прикладу, уривок із послання до Ефесян: “Нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка!» Першу половину цієї настанови часто упускали, акцентуючи на необхідності залишатися покірною й слухняною своєму чоловіку.

Роль голови сім’ї суспільство покладало на чоловіка. Саме йому належало дбати про її добробут і за потреби влаштовувати “домашній суд”. У законодавстві та звичаєвому праві у різних регіонах знаходимо, що жінка у свою чергу зобов’язана була його, як голову сім’ї, любити, шанувати, всіляко догоджати і необмежено слухатися. Також історики знаходять документи, що засвідчують право чоловіка фізично карати свою дружину за зраду, непокору, лінь чи марнотратність.

 

Ті ж агенти соціалізації намагалися й обмежити домашнє насильство. Щоправда, рідко вдало. У Карпатах, наприклад, жінка могла сама покинути чоловіка, який вчиняв над нею насильство або звернутися до суду. Покаранням для кривдника був штраф або короткострокове ув’язнення. За подружню зраду громада могла карати грошовими стягненнями, побиттям та публічною ганьбою. Що важливо – робили це біля церкви. Так об’єднувалися агенти ґендерної соціалізації.

 

 

“Обґрунтоване” насильство

 

Історик Володимир Маслійчук, який досліджує кримінальні справи минулих століть, пише, що в XVIII столітті рукоприкладство було поширене в усіх сферах міжлюдських взаємин. Тобто мова не лише про стосунки між чоловіком та дружиною, але й з іншими родичами та дітьми. Наприклад, матері часто фізично карали дітей рукою, ганчіркою, ременем чи різкою. Оксана Кісь підтверджує це своїми етнографічними знахідками. Таке виховання вважалося чи не найефективнішим способом впливу на дитину. Бачимо відображення цих переконань і в українському фольклорі: “Не послухаєш кива, послухаєш кия”, “Діти люби, а за прутину держи”, “Без лозини дитина людиною не виросте».

 

Зазвичай молоді після одруження жили самі. Проте, якщо дружина переходила в дім чоловіка, то вірогідність насильства й наруги від членів сім’ї чоловіка в рази зростала. У народному фольклорі немало сказано, наприклад, про лиху свекруху. Володимир Маслійчук зафіксував випадки, коли свекруха не лише била, але й морила голодом невістку. Зрештою, усі ми пам’ятаємо “Кайдашеву сім’ю” Івана-Нечуя Левицького, яка дуже яскраво показує тогочасні реалії. Пристрасні сварки членів традиційної родини описані з гумором, але насправді автор розгортає перед нами соціально-побутову драму з життя патріархального суспільства», – коментує кураторка Літературної лабораторії Мистецького арсеналу Оксана Щур.

 

Оксана Кісь так пише про якості, якими мала володіти дружина в українській сім'ї: «Жінці належало безумовно прийняти триб життя, вдачу та поведінку свого чоловіка, виявляти гнучкість, терплячість і дипломатичність у стосунках з ним та його родиною». Можемо зробити висновок, що жінки, які мали сміливість не погоджуватися із чоловіком, набагато частіше ставали жертвами домашнього насильства. Володимир Маслійчук погоджується, що причиною ґендерних протиріч була влада чоловіка над жінкою.

“Б’є – значить любить” – не єдина приказка, яка відтворює реалії того часу. Є іще декілька: “Люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Від милого пана не болить і рана», «Бий бабу молотом, буде баба золотом», "Жінка не бита –  що коса не клепана!». Фольклор показує фізичне насильство у сімейних стосунках, як певну норму, виправдовує і навіть заохочує його. Оксана Кісь у результаті своїх етнографічних досліджень підтверджує, що “повсякденне ‘обґрунтоване’ насильство чоловіка над жінкою толерувалося соціонорматичною культурою”. На Бойківщині, наприклад, домашнє насильство щодо жінки обґрунтовували так: “Як добра, то треба бити, аби си не збавила, а як збавлена – аби си поправила” чи “як не б’є та не лає, то ні про що і не дбає”.

 

Якими ж були основні причини насильства над жінкою? Чи не найбільш поширена – нездатність дружини виконувати свої домашні обов’язки.  Чоловік міг вважати це ледарством і вважав за потрібне “виховати” дружину, піднявши на неї руку. Справжньою причиною “ледарства” найчастіше була хвороба, а побої тільки погіршували стан хворої і могли призвести до смерті.

 

Часто приводом до домашнього насильства служило пияцтво чоловіка. Жінки переважно боялися висловити протест вдома, мовчали і тихо терпіли. Зате знаходили інші радикальні форми – могли підпалити шинок чи помститися шинкарці (у центральній Україні торгівлею у шинках займалися переважно жінки). Надмірне вживання алкоголю стосувалося і жінок також. Володимир Маслійчук зафіксував випадок, коли чоловік вбив дружину через “пияцтво та марнотратство”.

 

Насильство у шкільній літературі

Українська література XIX—XX століть відтворює тогочасні реалії, мовою яких часто було насильство. Соломія Павличко писала про українську літературу як про літературу помсти: «Окрім помсти гнобителям, іноземцям та іновірцям, не менше місця займало на перший погляд безпричинне насильство, передовсім по відношенню до жінок. А також істерична ненависть носіїв цього насильства до себе».

Знайти підтвердження культу помсти і насильства можна у багатьох творах, які є обов'язковими для вивчення у школі. Візьмімо хоча б «Заповіт», у якому Тарас Шевченко закликає: «Кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте».  Чи рядки із вірша Павла Тичини «Партія веде»: «Буржуїв за буржуями будем, будем бить», який був обов'язковим для вивчення аж до незалежності України. Домашнє насильство у загальному контексті стає лише фрагментом загального настрою суспільства, його бажання розправи і фізичної кари.

Письменники й поети могли використовували насильство задля драматизації образів, а не реального заклику до дій. Однак, культура, література не лише формують дух часу. Як тільки ці твори потрапляють до шкільної програми, цілком ймовірно, що вони формують дух і наступних поколінь. Соломія Павличко також відзначала, що часто жорстокі тексти XIX-го століття  мали «літературні реінкарнації в багатьох текстах, написаних у XX столітті», а «сцени насильства були самодостатніми, позбавленими будь-якого сенсу, окрім самої жорстокості».

Як можна знизити той негативний вплив, який несуть сцени насильства на найменших читачів – школярів? Просто прибрати ці твори із шкільної програми? Це не вихід, вважає кураторка Літературної лабораторії Мистецького арсеналу Оксана Щур. «І княгиня Ольга з її помстою древлянам, і Маруся Чурай, що отруїла Гриця, і Шевченкова Катерина, і Мавка Лісова, і Тарас Бульба, і гайдамаки – усі вони є жертвами чи вимушеними агресорами. Всього не викинеш, і тут дуже важлива методика викладання літератури». Для виховання нульової толерантності до насильства у наш час важливо вчити дітей ставити під сумнів вчинки й поведінку тих чи інших героїв. Так ми можемо «розірвати коло» і створити нові ненасильницькі моделі поведінки. Оксана Щур переконана, що лише спільна робота і правильне трактування художніх текстів дадуть результат: «Вчителі повинні отримувати матеріали щодо актуальних напрацювань у площині толерантності, рівності, прав і свобод людини».

Аналізуючи стосунки у сім'ях наших минулих поколінь, ми бачимо, що рукоприкладство вважалося виправданим інструментом, здатним «навести лад» у розподілі ґендерних ролей. А лад потрібен був виключно для того, щоб утримувати в порядку господарство. Втім, часи «Кайдашевої сім'ї» далеко позаду. А домашнє насильство має залишитися виключно на сторінках художньої літератури, яку нам потрібно мудро трактувати для наступних поколінь. Адже у сучасних українських сім'ях, які будуються на цінностях ґендерної рівності, місця насильству немає.