Як виглядає людина, яка керує будівництвом в аеропорту чи авіаційною безпекою? Кого ви уявляєте за штурвалом Boeing? Хто може тренувати понад сотню пожежників?
Якщо в уяві одразу малюється образ чоловіка, то вона вас обманює. Героїні нашого матеріалу – 13 жінок, які розбивають всі стереотипи про поділ професій на “жіночі” та “чоловічі”. Кожна з них пов’язала своє життя із авіацією і любить свою роботу. Кожна з них показує, що головне в роботі – це високі професійні стандарти. Важливо слухати себе і відкинути всілякі упередження про поділ професій на “ це – для жінок, а це – тільки для чоловіків”. Стереотипи обмежують, тоді як авіація дає можливості всім, незалежно від статі.
Фонд ООН у галузі народонаселення спільно із Міжнародним Ааеропортом Бориспіль підготували спеціальний проєктпроект #професіїбезобмежень до Міжнародного дня жінок.

 

Антоніна Петриченко

Начальниця служби з капітального будівництва Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

У дитинстві я мріяла стати стюардесою. Але на заваді став мій ріст. У 12 років я вимахала до 176 сантиметрів. У тому ж віці урочисто оголосила рідним про свої плани на авіацію. Вони мій ентузіазм не підтримали: “Куди тобі? Ти в літаку будеш головою стелю протирати!” У радянські часи нормою для стюардеси був ріст до 170 сантиметрів. Тож мені довелося змінити мрію. Наступною стало будувати. Від неї близькі теж були не в захваті: "Інженер в спідниці? Такого бути не може!”. У будівництві цими справами займалися тоді чоловіки. Але я прийняла рішення і зробила, як хотіла.
Спочатку закінчила будівельний технікум, потім інститут. Займалася реставрацією, медичним будівництвом. А далі життя привело назад до дитячої мрії – до авіації. Спочатку в ролі заступниці начальника служби з капітального будівництва. Зараз вже цю службу очолюю. В нашій команді 30 людей, а поза тим ще безліч підрядників для наших 33 об’єктів. Мати справу з такою великою кількістю людей не завжди просто. Але шалено цікаво, бо разом ми створюємо нове. Мені подобається постійно розвиватися, вчитися, працювати з новими людьми і напрямками. Не люблю одноманітності і тут її точно немає. Це не конвеєр. Кожен об’єкт – це нова локація, нова історія, нове життя. Зрештою, нові люди і можливості. Я обожнюю починати щось з нуля і доводити до завершення. Це так приємно – бачити як перші пасажири заходять на новий об’єкт. Так, коли все вже готово, то мене це особливо тішить. І дає натхнення створювати далі.

 

Марина Фастовець
Начальниця відділу з питань запобігання та виявлення корупції  Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

Ще дитиною я для себе вирішила, що стану міліціонеркою. Пам’ятаю, як на зустрічі випускників ми зачитували записки з нашими дитячими бажаннями. В моїй так і було написано –  “хочу стати міліціонеркою”. Ця мрія вела мене все життя. Навіть коли я й зовсім забула про ту записку. Навчатися далі я пішла до Академії внутрішніх справ. Батьки цей вибір підтримали. Правда, їм здавалося, що поки буду вчитися, то мрія вивітриться. А ні, тільки зміцнилася. В результаті я стала слідчою. Потім старшою слідчою.

У 2016 році дізналася про розробку нового проекту в аеропорту “Бориспіль” для пасажирів, які втратили частину багажу. Я вирішила подати свої ідеї про те, як налагодити  роботу такого відділу. Серед усіх пропозицій найбільше сподобалася моя, і мені запропонували братися до справи. Так я очолила детективний відділ  в аеропорту, або, як нас ще називають, стала менеджеркою із безпеки. Одразу запустила телефонну лінію, оголошення для пасажирів куди їм звертатися у разі втрати своїх речей. Сьогодні вже очолюю два відділи – детективів й антикорупційний.

У моїх командах завжди було багато  чоловіків. У нас нема протиріч, якраз навпаки – прекрасно ладнаємо і розуміємо одне одного. Аеропорт об’єднує близьких по духу людей.

Ми всі любимо рух. Інші тут не затримуються. Залишаються ті, хто вміє не розгубитися, а швидко зібратися і знайти рішення. І нести за нього відповідальність. Ми ж напряму працюємо з пасажирами. По суті, левова частка нашої роботи – це комунікація із людьми. Людьми в дорозі, які відкривають свою валізу і бачать, що там чогось бракує. Або весь багаж кудись подівся. Звісно, вони схвильовані чи розгнівані. І нам треба їх заспокоїти і пояснити, що їхня проблема – це і наша проблема. Ми її вирішимо. Для мене вдалий день на роботі – це шість-сім нарад, співбесід, розгляд справ по крадіжках. І щоби все це було з результатом.

Обожнюю рух і поза роботою також. Тому стараюся на вихідних подорожувати і зустрічатися з друзями. Мій 12-річний син каже, що я все роблю правильно і йому дуже хочеться стати таким, як я. Не знаю, правду говорить чи трохи перебільшує, але його слова дають мені величезний заряд енергії.

 

Світлана Бурда

Лейтенантка, прес-аташе Окремого контрольно-пропускного пункту Київ

Я була татовою доцею. Завжди за ним всюди хвостиком ходила. Він працював у правоохоронних органах і дуже хотів, щоби хтось із доньок колись носив погони. Тата не стало, але його мрія лишилася зі мною. У мами втім були свої плани: вона бачила нас із сестрою вчительками. Ми послухалися і  вступили на філологію. Але мені все рівно хотілося справдити в життя татову мрію. Тож після п’ятого курсу я віддала мамі диплом зі словами: “Ти хотіла, щоб я стала вчителькою – ось. А тепер я йду служити”. Звісно, для неї це було, як грім серед ясного неба. Відмовляла мене, як уміла. І що це не жіноча робота казала, і що міцну сім’ю я ніколи з такою роботою не збудую. Але вона знала, що з моїм характером що не кажи, а я все рівно зроблю своє. 

Я починала з солдатки і за сім років виросла в званні до лейтенантки. Вибрала для себе прикордонну службу. Працювала і на західному кордоні на пунктах пропуску, і в адміністрації, і в АТО – начальницею прес-служби Донецького прикордонного загону. Там же познайомилася із майбутнім чоловіком. Він також прикордонник, бойовий офіцер, полковник. Зараз виховуємо маленького сина. Добре, що ми з ним із одної сфери. Тому він розуміє, якщо мені доводиться ранесенько їхати чи пізно повертатися додому. У нас в сім’ї нема такого, що щось робить лише чоловік, а щось – тільки жінка. Обоє все робимо за потреби. І на роботі так само ніхто не  розділяє обов’язки. “Ти жінка, а значить не даси цьому раду” – однозначно не про нашу службу. Ми рівноцінно робимо все те саме, що й чоловіки-військовослужбовці. 

Давно зрозуміла, що робота в кабінеті – точно не для мене. Не можу я сидіти в чотирьох стінах, мені потрібен постійний рух. Тому завжди вибирала для себе ризик і адреналін. Так цікавіше жити. Зараз я на службі в різних аеропортах. Це величезні потоки людей і море ситуацій, на які треба дуже швидко реагувати. Люблю свою роботу, бо це живе спілкування, яке ніколи й нічим не заміниш. 

 

Світлана Заміхора
Начальниця Зміни відділу контролю доступу служби авіаційної безпеки Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

Я виросла в Борисполі. А хто з дітей, які живуть в Борисполі, не мріяв мати справу з авіацією? Нас завжди вабили літаки. Пам’ятаю, як малими їздили до аеропорту – поїсти морозива і зблизька на них подивитися. Ми від того були на сьомому небі від щастя.

Я не стала стюардесою, як в дитинстві мріяла, а стала вчителькою англійської мови. Працювала в школі, потім народила дитину, і назад до вчителювання повертатися не хотілося. Тоді я згадала про дитяче бажання бути ближче до літаків. Тож я заново повчилася і стала інспекторкою-операторкою у пасажирському відділі. Тобто однією з тих людей, які перевіряють вашу ручну поклажу і багаж перед рейсом. Але ж не тільки мовчки перевіряють, але й спілкуються. Тому роботу я одразу полюбила. І англійська стала в пригоді. 

В аеропорту я вже 13 років. До своєї нинішньої позиції начальниці я прийшла, коли у нас створили декілька відділів. Спочатку була старшою контролеркою контрольно-пропускного пункту. Тоді це було величезною рідкістю, щоби жінка – і мала справу з оглядом автівок, технікою. Але мені довірили, і я справлялася. Часто заміняла начальника відділу. А потім і сама очолила відділ. Зараз під моїм керівництвом пів сотні людей. 

Щоранку прокидаюся з усмішкою, бо люблю ходити на роботу.

Це постійне живе спілкування і з колегами, і з абсолютно незнайомими людьми. Так, трапляються і конфліктні ситуації. Але я завжди стараюся ставити себе на місце пасажира. От як би я почувалася, якби так само в гарячці кудись бігла, спізнювалася, а тут ще додатковий огляд речей? Мабуть, теж була би роздратована. Тому треба клієнта заспокоїти, а не роздратувати ще більше. Моя робота дає можливість і допомагати людям, і постійно вчитися новому. Винахідливі пасажири постійно придумують нові способи провезти заборонені предмети. Тож треба тримати руку на пульсі. Взагалі аеропорт – це життя, яке кипить і щодня приносить свіжі емоції. Ми ніколи не стоїмо на місці. І це стимул щодня іти на роботу з задоволенням.

 

Людмила Гончаренко
Операторка котельні служби головного енергетика Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

Люди дивуються, коли бачать мене, жінку, в котельні. Можу лише на це усміхнутися: "Ну, хто на що вчився". Я працюю тут 17 років. За стільки часу вже наосліп знаєш що, де, як і до чого. Але за першою освітою я вчителька початкових класів. Встигла випустити один клас, потім народила своїх дітей і вирішила, що треба змінювати професію. На роботу треба було їздити в село, а хотілося бути ближче до дітей, які якраз пішли в школу. Сестра, яка працювала операторкою тепломережі “Бориспіль”, запропонувала мені теж цьому навчитися. Так я потрапила в сферу теплопостачання. 

Кажуть, що робота оператора – чоловіча. Але в нас у тепломережі думали по-іншому, бо було більше операторок, ніж операторів. А коли будувалася котельня в аеропорту, нас, операторок тепломережі “Бориспіль”, запросили туди перейти. Запропонували набагато кращі умови, тому я радо погодилася. Я тут фактично з першого дня запуску котельні. У нас в колективі люди працюють десятки років. Вже діти виросли, внуки народилися. Ми всім ділимося і одне про одного знаємо. Вже майже родичі, з якими тобі добре і затишно. Навіть коли на роботі в різні зміни не зустрічаємося, то дзвонимо одне одному, збираємося окремо, щоб разом посидіти-поговорити. 

Так, за покликанням я педагогиня, а потрапила в зовсім іншу сферу. Але не шкодую про свій вибір. Я людина легка на підйом. Тому якби щось не подобалося, то мене би тут давно вже не було. А повертатися назад до школи я й не думала. Операторкою спокійніше бути, ніж учителькою. Я маю внуків і бачу, знаю, що це таке. Я на своїй зміні одна – чистий спокій. А вдома – шум-гам, метушня з дітьми. Тож в котельні я відпочиваю морально. Донька не раз каже: "Мамо, ти на роботу йдеш, як на свято".  Я сміюся у відповідь: "Доцю, воно так і є".

 

Світлана Майборода

Інспекторка-кінологиня відділу кінологічного забезпечення служби авіаційної безпеки  Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

На роздуми мені дали три дні. Я працювала у ветеринарній службі, часом консультувала кінологів. І тут несподівано – ця пропозиція самій стати кінологинею. Три дні я не думала, а в  той же вечір сказала “так”. Уяви не мала, що мене чекає і як воно все складеться. Знала лише, що люблю ризик і хочу пробувати щось нове. Так завжди було – я приймаю непередбачувані рішення. І ось вже десять років, як я інспекторка-кінологиня в аеропорту. 

Наша робота – це постійний ризик. Кожного разу йдеш на зміну і не знаєш, як складеться, як ця зміна пройде. Але я для себе вивела рецепт від тривоги: прокидатися із позитивом і з готовністю до несподіванок. Це потрібно і мені, і собаці, бо ж вона за мить відчуває мій настрій. Якщо з ним щось не так, просто втратить свою пильність. Коли господиня спокійна, то й собака спокійна і спокійно виконує завдання. Собака підлаштовується під тебе, а ти під неї. В цій роботі ви одне ціле. Так само, коли ти знервована і напружена, то вона це відчуває. Ти нервуєш – і вона нервує. Цього ні в якому разі допускати не можна.

Викликів за зміну вистачає, але я стараюся давати собаці час перепочити. Хоча, навіть коли вона всім своїм виглядом показує, що втомилася, тільки дай нове завдання – втому як рукою знімає. Просто в очах змінюється. Наша робота, якою би небезпечною вона не була, схожа для неї на веселу гру в детектива. Мені головне – її зацікавити, щоб вона в цю гру захотіла грати. А це приносить море задоволення, коли між вами є контакт.

 

Гаценко Ольга 

Мийниця літальних апаратів-водійка відділу наземного обслуговування повітряних суден  Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

Я росла серед хлопців. У нас була така собі дитяча ватага – 7-8 хлопців і я. Разом і по деревах лазили, і м’яча ганяли, і в хокей грали. У нас була купа спільних інтересів. А потім так і повелося, що я не розділяла професії на “жіночі” чи “чоловічі”. Вивчилася на слюсарку-зварювальницю-вентиляційницю. На це підмовив, до речі, не брат,  а двоюрідна сестра з подружкою: ми йдемо туди вчитися, давай з нами. Я погодилася. Виявилося, що з 300 людей нас, дівчат, було всього п’ятеро. Але, як і в моїй дитячі ватазі, в цьому колективі теж було комфортно, весело і цікаво. Хлопці насу всьому підтримували. Я про той час із усмішкою згадую. 

Потім деякий час я працювала за фахом на заводі “Озон”. А до аеропорту потрапила 25 років тому завдяки своїй свекрусі, колишній стюардесі. Тоді якраз відкрили нову службу, і потрібні були люди – наводити порядок в літаках після рейсів. Аби нові пасажири заходили в охайний чистий салон. У нас були водії, які підвозили нас до літаків. А в 2003 році керівництво спитало чи не хотіли би ми самі водити автівки. Я зраділа й одразу погодилася. Рідні були скептично налаштовані: "Як, ти, така маленька, 155 сантиметрів, і будеш кермувати в аеропорту? Ти не боїшся?" Я похитала головою, що не боюся і пішла вчитися.

Це моє життя і мій вибір. Якщо я щось придумала і захотіла, то ніхто мене від того відмовити не зможе.

Мені з дитинства подобалася техніка. На чому я тільки не їздила! На велосипеді, на самокаті, на мопеді, мотоциклі, моторолері, на машині. Люблю дороги. І маю їх тепер щодня на роботі. 

 

Крючкова Тетяна 
Інспекторка-кінологиня відділу кінологічного забезпечення служби авіаційної бещпеки Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

Я народилася в сім’ї медиків і ні в кого й питань не виникало ким мені бути. Я здобула медичну освіту і пішла працювати за фахом. Але відчувала: це не моє. Просто душа не лежала до медицини, та й по всьому. Тож я почала шукати заняття, яке буде надихати, даватиме енергію. Так у життя прийшла кінологія. Я подивилася чемпіонат світу для собак, і мене це красиве видовище просто захопило. Захотілося й собі спробувати. Я знайшла собаку для спортивного дресирування, майданчик для тренувань – і закрутилося. Виїзди на змагання, підйом о четвертій ранку для виходу з собакою на слід, семінари для кінологів. Цей спорт загартував мене й відкрив нові можливості. Однією з них став аеропорт.
Коли дізналася, що в аеропорту проводять набір кінологів, не зволікала ні миті. Це був шанс опанувати нову сферу й продовжити працювати з собаками. Хоча спортивне дресирування я теж не покинула. Важко вибрати щось одне, коли подобається і те, і інше і маєш справу з дуже різними собаками. В спорті собака – це лідер. Вона готова захищати, але може посперечатися із господарем. В аеропорту потрібні зовсім інші якості. Вона має бути дуже врівноважена й не реагувати на сторонніх людей. Як-не-як, працюємо прямо в терміналі. Треба ні на кого не відволікатися й просто спокійно працювати.

Коли я прийшла на роботу до аеропорту чотири роки тому, мені доручили вже дорослу собаку. Серйозну таку, самостійну, впевнену. Одним словом, сформовану особистість. Треба було налагоджувати контакт, знаходити спільну мову, аби вона почала мене слухатися. А другу я вже сама собі виховала змалечку. Вона теж цікава – чутлива дуже, може легко образитися. До неї треба свій підхід. Мені подобається це. Подобається, що в роботі багато спілкування і нових людей. Після медицини кінологія стала для мене іншим світом, в якому багато руху і багато спілкування. Власне, тому я й працюю в аеропорту. Моє хобі переросло в роботу.

 

Лілія Сурмач

Диспетчерка АДВ “УКРАЕРОРУХ”

Я виросла в Кропивницькому. Там є льотна академія і педагогічний університет. Коли вибирала куди йти вчитися, вчителькою себе погано уявляла. А от до авіації мала інтерес. Тим паче, що я добре говорила англійською і хотіла своїми знаннями користуватися. Тому вибрала льотну академію. Цікаво, що мій тато колись мріяв там вчитися, але не вийшло. А в мене вийшло. І хоч він мене до цього не підштовхував, дуже зрадів, коли я сама вибрала цей шлях. 

В льотній академії дівчат було в десять разів менше, ніж хлопців. А на зміні в диспетчерській вежі в ті часи – одна жінка. “Запам’ятай: ти не жінка – ти диспетчерка”. Такими словами мене зустріли на першому місці роботи у 2005 році. Та фраза назавжди закарбувалася в пам’яті. Дійсно, яка різниця – чоловік ти чи жінка? Головне – це добре виконувати свою роботу. Вона вимагає зосередженості і повної присутності. В один момент відбувається дуже багато процесів і треба їх усіх тримати під контролем. Я стаю іншою людиною, коли працюю. І  те, що відразу бачу результат моєї роботи, приносить мені величезне задоволення.

 

Анна Покусаєва
Диспетчерка АДВ “УКРАЕРОРУХ”

Я щаслива авіадиспетчерка, бо люблю те, чим займаюся. І при цьому відчуваю величезну підтримку – як від сім’ї, так і від колективу. У нас немає такого, що “жінко, знай своє місце”. Є простір, щоби рости і розвиватися. Навіть у декреті я довго затримуватися не хотіла. Повернулася до роботи, коли доньці виповнилося сім місяців. 

У цю сферу я потрапила свого часу випадково. Якби не батьки, то я би й не знала, що взагалі є така спеціальність. Пам’ятаю, як подавала документи в НАУ й проходила повз ангар з літаками. Затрималася поряд і тоді вже відчула, що хочу мати справу з авіацією. І от – вже десять років працюю авіадиспетчеркою. Спершу мене взяли в аеропорт Донецька. А через військові дії у 2014 довелося перевестися до Києва. Добре, що чоловік вкотре підтримав. У нас же як зазвичай? Дружина за чоловіком їде. А в нас двічі вийшло навпаки. Він міг прийняти інше рішення, але розумів наскільки я люблю цю роботу. Для людей в авіації дуже важливе оце розуміння і прийняття сім'ї. Чоловіку і двом донькам треба підлаштовуватися під мій графік. Без їхнього прийняття і схвалення було би непросто. Так що мені в цьому плані дуже пощастило. 

 

Мар’яна Якимчук

Диспетчерка АДВ “УКРАЕРОРУХ”

Тим, що я стала авіадиспетчеркою, можна завдячувати моїй мамі. Я не знала куди вступати. А їй підказали подати документи на цю спеціальність. Пам’ятаю, спершу я сердилася, казала, що закінчу навчання – та й по всьому. Але зараз, коли озираюся назад, розумію, що все сталося так, як мало статися. Мабуть, просто доля. Підлітком я не знала ким бути. Як і більшість, літала десь високо в хмарах і погано розуміла, що діється на землі. Та й як оцінити всі переваги і недоліки обраної тобою сфери? Навчання часто відрізняється від реальної роботи.

Я не була певна, що колись взагалі буду працювати за фахом. Ходили чутки, що важко влаштуватися на роботу авіадиспетчером. Але моя історія доводить протилежне. Після університету я пройшла кілька етапів відбору  і вже вісім років тут. Коли тільки починала, було страшно. Ідеш на зміну і якось не по собі. Знаєш же, що від тебе багато залежить, яка на тобі величезна відповідальність. Але з часом всі страхи минають. Мені подобається атмосфера в нашому колективі й робота по змінах. Не можу уявити себе на офісній роботі з понеділка по п’ятницю. 

 

Вікторія Арделян

Пілотеса авіакомпанії МАУ

Чотири покоління моєї сім’ї пов’язані з авіацією. Прадід виконував бойові вильоти на штурмовику під час Другової світової війни. Прабабуся була авіатехніком. Дідусь, дядько, батько – всі пов’язані з небом. Я росла в цій атмосфері і мріяла і собі стати пілотесою. Батьки тим часом бачили мене лінгвісткою. Настояли на тому, щоб я подала документи на навчання до Києва. Я послухала і зробила так. А потім приїхала додому, в Кропивницький, і так само подала документи в льотне училище. Хай там що, а від мрії відступати не збиралася.

У мене ніколи не було ілюзій, що авіація – це одна лиш романтика. Я завжди добре розуміла, яких великих фізичних і розумових затрат вона потребує. Яка це врешті велика відповідальність – бути пілотесою. Але готова була йти до кінця.

Закінчила аспірантуру й отримала звання кандидатки технічних наук. Потім свідоцтво комерційної пілотеси. Проходила навчання не лише в Україні, а ще в Литві та Данії. Я освоювала все нові сучасні літаки і азарту до роботи ставало тільки більше. Так, це години тренувань, навчань, тренажерів і величезний обсяг інформації. Підтримка тата і його настанови в цьому дуже допомогли. Він же сам увесь світ за штурвалом літака облітав. Так що багато чим має поділитися із власного досвіду.

Ось уже 3 роки, як я пілотеса МАУ. Моя робота багатьом здається не жіночою. Але для мене це рідна професія, до якої я довго і наполегливо йшла. І мій приклад показує, що кожна мрія може втілитися в життя. Треба в неї вірити і докладати зусиль. Тоді все обов’язково вдасться.

 

Наталія Пономаренко

Інженерка з пожежно-рятувальних робіт (САРПЗП)  Міжнародного аеропорту «Бориспіль»

Я завжди шукала в роботі живого спілкування. Перша моя освіта бухгалтерки була не про те і мені не подобалася. З людьми цікавіше, ніж із цифрами. Тому я перейшла на навчання, а потім і на роботу до пожежної академії в Черкасах. 

В аеропорту я спочатку була спеціалісткою із пожежної безпеки. Це людина, яка перевіряє стан справ, аби не допустити пожежі в аеропорту. А через кілька років мені запропонували перейти на посаду інженерки з пожежно-рятувальних робіт. Я спершу трохи злякалася. Там повністю чоловічий колектив.

130 пожежників, 13 інженерів – всі чоловіки, крім мене. Як мене приймуть? Спочатку було непросто. Колеги до мене ставилися обережно, сприймали трохи навіть несерйозно. Треба було завоювати їхню повагу, авторитет. По завершенню випробувального терміну, мене вже сприймали як висококваліфіковану спеціалістку, а з часом вдалось налагодити дружні стосунки. 

Наша основна задача – це тримати пожежників у добрій формі й готовності до надзвичайних ситуацій. Щоб людина могла дати раду в стресовій ситуації, треба її підготувати. Для цього ми організовуємо спеціальні імітації. Тоді в  разі реальної небезпеки вони зможуть оперативно вирішити проблему.  В нашій роботі велике значення має команда. Ніякий стрес не страшний, якщо є люди, на яких ти можеш покластися. Над цим ми і працюємо – щоби наша команда завжди була готовою. Якщо десь у світі в аеропорту стається пожежа, ми завжди розбираємо цей випадок. Чого там не прорахували? Яких помилок допустили? Нам важливо продумати, як в такій ситуації діяли би ми самі. Я вірю в силу команди, але так само і кожен з нас має постійно опановувати й переборювати свої страхи.