“Коли почалася війна люди почали зближуватися. Колишній чоловік почав до нас приходити, навідувати дитину. Спершу він був дуже милий, але це тривало не довго. В нашому житті знову з’явилося насильство”, — щоб розірвати коло насильства 33-річній Катерині довелося виїхати та трьома дітьми з на той момент окупованого Херсона й почати нове життя у столиці. 

Це не поодинока історія.  Повномасштабна війна не лише спричинила тисячі цивільних жертв по всій країні, але й вплинула на рівень домашнього насильства. Воно не просто нікуди не зникло, а подекуди загострилося. Через безвихідь деякі постраждалі змушені знову опинитися в колі насильства. 

Як Катерина змогла із нього вийти — жінка розповіла UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення.

“Від ранку і до ночі у місті були обстріли”

24 лютого ми не спали. Я почула три сильні вибухи. Моя мама якраз о п'ятій ранку збиралася на роботу і каже: “почалася війна”. Я не повірила одразу, бо яка може бути війна у 21 столітті? Хоча я й чула у новинах раніше, що ймовірність війни є, але не могла повірити, що це реальність. Але о сьомій ранку всі сусідки вийшли шоковані на вулицю, над будівлями неподалік від нас був чорний дим. У всіх був шок і страх. Ці емоції важко описати. 

Діти не розуміли, що таке війна. Молодшій доньці я одразу почала говорити, що це феєрверки. Я не хотіла, щоб вона налякалася, але вона розуміла, що відбувається насправді. 

В Херсоні були постійно обстріли: зранку і до вечора. Вікна тряслися. Ми спершу бігали у підвал до сусідки, вона вже навіть хвіртку не закривала, вигукувала: “Катю, ми вас чекаємо”. А потім ти починаєш звикати до цього стану. 

Я до останнього боялася виїжджати. Укріплювала підвал, штукатурила його. Ми готувалися зимувати у місті. Я робила закрутки все літо, щоб у нас була їжа: компоти, варення. Заповнила цим всім підвал. Але крайньою точкою, яка таки змусила мене евакуюватися, стало те, що у нашій родині повернулося насильство, але на цей раз страждати від нього почала вже не я, а мій син. 

“Насильство почалося із контролювання”

На початку наших стосунків із чоловіком не було і натяку, що щось не так. Він був такий турботливий.

— Що тобі купити, зайчику, — намагався він піклуватися про нас. 

А потім ми почали жити разом і майже одразу все змінилося.  В мене був шок. Я не могла зрозуміти чому людина так раптово стала іншою, що сталося, за що він так зі мною. 

Я добре памятаю коли він вперше мене скривдив. Синові тоді було чотири, а доньці два. Він їхній вітчим. Наша спільна донька тоді ще не народилася. Я планувала їхати забирати дітей із садочка, але він сказав: "Ні, ти не поїдеш, я їх забиратиму". Я відповіла:"Чого це ти поїдеш?". Він сказав, що поїде сам і вдарив мене. Я лише відчула, яка каплі крові стікають на наш білий кахель. Він заштовхнув мене у дім, закрив двері на ключ й сказав: "Там є м'ясо, готуй вечерю. Я скоро буду з дітьми, з моїми дітьми".  

"Я лише відчула, яка каплі крові стікають на наш білий кахель"

Він почав все контролювати. Він не дозволяв мені нікому телефонувати. Забороняв говорити з батьками, із сестрою. Ми переїхали в інший район, щоб не спілкуватись й не бачитися ні з друзями, ні з ким. Якось я повезла дітей до лікарні й зателефонувала сестрі, але одразу ж видалила цей дзвінок із вихідних. А коли прийшла додому, він узяв телефон і перевірив скільки у стартовому пакеті залишилось хвилин на вихідні дзвінки, скільки тривали наші з ним дзвінки, все це обрахував і каже: "Де одна хвилина, ще одну хвилину ти з кимось розмовляла, чому ця хвилина зникла?”. Я відповіла, що дзвонила до сестри, але видалила, бо боялася, що він перевірить і побачить це. Він не повірив, стверджував, що я телефонувала іншому чоловікові. Після цього він вкотре мене побив.  

Я мільйон разів йшла від нього, забирала дітей і йшла. Але він приходив до будинку батьків, влаштовував скандал, підіймав руку на моїх батька і матір. Ми викликали тоді ще міліцію, але вони його не зупиняли. Він говорив: "Я розчленую тебе, твоїх батьків, дітей." Я починала боялася за рідних, почувалася винною, що вони страждають через мене. І через цей страх я поверталася. 

“Це був перший крок до того, щоб втекти із замкнутого кола насильства”

Як би я не намагалася його зупинити, ніщо не працювало. Викликаєш міліцію, вони приїжджають, забирають його, повертають назад. Я знову викликаю міліцію і все по колу. Я розуміла, що ніяк не захищена. Батько й мати не можуть самостійно захистити, друзі теж, бо у кожного своя родина. Нікому не цікаво, що відбувається у твоєму житті, а коли я розповідала про його вчинки, то чула осудливе: “Ну ти ж живеш із ним, значить тебе це влаштовує. Не живи тоді”. А от справді допомогти не кожен може. 

Але я таки змогла від нього піти. Коли у нас зявилася донька, їй було шість місяців, я пішла на роботу. Грошей у нас не було, він не хотів працювати, тому на роботу пішла я — торгувала на ринку. Перший день повернулася у такому гарному настрої:  "Вау, мої перші 300 гривень, я можу купити дитяче харчування”. На третій мій робочий день я повертаюся і бачу, що у нього немає настрою. У вечері він мене вдарив. Якщо раніше на ранок після побиття він змінювався, ніби нічого й не було говорить: “Катюша”, і я пробачала, то на цей я і на ранок була на нього ображена. Тому він почав мене знову бити. Дитина налякалася й заплакала. Він видер її із моїх рук і продовжує мене бити. Я вибігаю в коридор, тримаю скляні двері й розумію, що він хоче їх розбити, тоді все це скло може полетіти на дитину. Я відпустила двері, вибігла за хвіртку. Він вибіг із будинку за мною із молотком й почав бити по спині. Він дивом не пошкодив мені хребта. Почувши крик, вибігли сусіди й викликали поліцію. Він закрив хвіртку і сказав: “Ти не отримаєш дитини, ти її більше ніколи не побачиш”. Я подумала тоді: “Досить, це востаннє він так із нами чинить”. 

Приїхала поліція. Ми зайшли у дім, я забрала дитину, зібрала всі свої речі. Й поліцейською машиною відвезли мене до мами. Дорогою поліцейські сказали: "Ви на нас не ображайтеся, але ми про все це повідомлятимемо у соцслужби". Мені було страшно, що у мене заберуть дітей. У вечері він знову прийшов до моїх батьків. П'яний. І знову почалося все з початку. Мама викликала поліцію. І поліцейська запитала: “Вам потрібна допомога?” Це було вперше, коли поліція запропонувала мені допомогу. Я звісно ж погодилась. 

Це був перший крок до того, щоб втекти з цього замкнутого кола насильства.  Мене відвезли у кризову кімнату, дали продуктовий набір, я почала займатися з психологом, виплакала свій біль, мені допомогли юридично, виписали заборонний припис на пів року, щоб він не мав права до нас наближатися. Всі ці пів року ми не бачилися і це допомогло більше не повертатися у ці стосунки.  

"У кризовій кімнаті в мене нарешті зник страх, я думала: “чому я раніше не дізналася про таку можливість, я б зекономила стільки років і діти не росли б у цьому насильстві. Мого сина він морально знищував, а він же міг мати зовсім інше дитинство”. 

Я почала жити іншим життям. У кризовій кімнаті, відкритій за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення, запустили фотокурси для дівчат і жінок, які постраждали від домашнього насильства. Нас двадцятьох навчали фото-, відео-, аерозйомці. Я навіть потрапила у п'ятірку найкращих учениць. Нам орендували фотостудію. Один тиждень хтось був адміністраторкою, хтось фотографинею, хтось знімав відео. Потім ми мінялися. Нам допомагали із замовленнями, рекламували студію. Ми напрацювали портфоліо й мали багато планів, але їх зруйнувала війна. Всі почали виїжджати, студію довелося закрити, всі залишились без роботи. 

“Через війну насильство повернулося знову”

Ще до повномасштабної війни, коли закінчився термін заборонного припису чоловік почав знову дзвонити із погрозами, просив зустрічі із донькою. Я не знала на що він здатен, тому дозволила побачитися із дитиною, але лише в моїй присутності. Коли донька його побачила, заховалася за мене. Вона була дуже травмована, боялася чоловіків. Він побачив, що вона не іде на контакт, але подякував за зустріч. Запитав чи можна йому приходити на дитячий майданчик, дивитись як вона грається. Починав із нею налагоджувати контакт. Я до останнього сумнівалася чи варто дозволяти їй із ним бачитися. 

А коли почалася війна, люди почали зближуватися. Чоловік почав приходити додому до дитини. Поводився він дружньо, я навіть інколи дозволяла йому гуляти із донькою. Я розуміла, що між нами все покінчено, але із донькою не забороняла бачитися. Але по трохи він знову почав мене контролювати, розпитувати куди я ходжу. У Херсоні від початку вторгнення було не легко роздобути їжу, тому я вибігала зазвичай із самого ранку купити хоч якихось продуктів. Пізніше це робити було небезпечно, на вулицях було багато російських військових із зброєю, їздити БТР-и. В один із таких моментів, коли мене не було вдома, він прийшов у будинок і побачив, що там лише молодша донька, яку я вклала спати, і мій старший син. Із ним у колишнього чоловіка натягнуті стосунки, бо сину чотирнадцять і він вже може за мене заступитися. Цього разу він побив мого сина. Дитина змогла все це записати на диктофон.

"На записі навіть чутно було звуки ударів і те, як син просить його зупинитися, кричить: “Ти мене вб'єш". 

Подзвонити він мені не міг, бо зв’язку і місті не було. Тож коли я повернулася додому, побачила, що дитина просто синя, на шиї відбиток дорослої руки. Від безвиході подзвонила у поліцію, яка на той час була вже російською. Мене то відправляли то до одних, то до інших. Через дві години дзвінків, мені кажуть, що хтось приїде допомогти, але ніхто не приїжджає. Наступного дня я сама прийшла до них. Військові відповіли, що займатися цим не будуть, міліція не працювала взагалі. Я зрозуміла, що ніхто нікого не каратиме, ніхто нікому не допомагатиме, завтра він поб'є мою дитину, а післязавтра вб'є.

“Коли ми вийшли з автобуса, сльози лились рікою”

Я швидко зібрала речі, зателефонувала у притулок від UNFPA для постраждалих від насильства, де я була раніше. Ми поговорили із представницею притулку і я прийняла рішення виїжджати із на той момент окупованого Херсона. Ми знайшли гроші, в притулку взяли мої документи і передали на Київ, я знала, що там мене вже чекають, мені є куди їхати. Зі мною весь час були на зв’язку й допомагали на кожному кроці. 

Дорога була важкою. Було багато російських блокпостів, перевіряли документи, чоловіків щоразу виводили з автобуса. На шостому блокпосту хтось у нашому автобусі кричить: “Слава Україні”. Наступний блокпост знову "Слава Україні!" Я не зрозуміла одразу, що відбувається, запитую: “Хто це кричить постійно?”. А мені відповідають: "Вже можна, це наші". І я відчула неймовірне полегшення. 

Ми вийшли з автобуса і сльози у всіх лились рікою. Військові нас зустріли словами: “До Нового року повернетесь додому». Ми заридали ще більше. 

Ми доїхали до Запоріжжя, а звідти вирушили у Київ. Співробітники сервісів, які підтримує UNFPA, нас вже там чекали. За нами на вокзал приїхали і доставили до кризової кімнати швидкого реагування. Оскільки у цій кімнаті можна перебувати від 10 до 20 днів, нам запропонували поселитися у притулку, де можливе довготермінове проживання. Там можна жити безкоштовно, крім того, у притулку можуть допомогти знайти роботу, влаштувати дітей у садочок чи школу. 

Але я знайшла квартиру у хорошому районі. Зараз дитина ходить у садочок, ми їздимо до психолога, отримуємо допомогу юриста. Нам допомогли з оформлення документів на закордонний паспорт. Отримали виплати як внутрішньо переміщені особи. Якщо ситуація в країні погіршиться, ми плануємо поїхати закордони. 

Я хочу, щоб інші жінки, які опинилися у такій же ситуації, як і я, не боялися розривати коло насильства, не соромилися, не думали, що якщо “тебе б'ють, то це не ти сама винна”. Хоч щоб вони пам’ятали: “вони не винні”. Кривдник робить все, щоб знищити твою самооцінку, змушує повірити у власну провину, думати: “Треба було промовчати, якби ж я тільки нічого не відповіла”. Не потрібно мовчати. Потрібно дзвонити й звертатися по допомогу. Я вдячна кожному: від оператора гарячої лінії, до співробітників поліції і всіх тих, хто  створив систему, де жінки можуть отримати допомогу. Без їхньої допомоги я б, можливо, ще 10 років прожила у цих токсичних стосунках і не могла з них вибратися. Якщо страшно заявляти публічно, є анонімні сервіси. Допомога є і я приклад, що вона змінює життя. 

А ще хочеться закликати людей, які мають можливість евакуюватися, робити це. Мене зупиняли думки: "Куди я поїду, хто на мене там чекає? Тут мій будинок, батьки, знайомі, хтось допоможе. Чи зможу я сама з трьома дітьми почати все з початку у новому місті?”. Але я на власному досвіді пересвідчилася, що тебе не покинуть напризволяще. Волонтери є у будь-якому місті. Допомагають і облаштуватися, і знайти житло, роботу, забезпечують харчуванням.

"Якщо ви відчуваєте, що вашому життю чи безпеці є загроза, звертайтеся по допомогу!"

Ця розмова відбулася до відновлення Україною контролю над містом Херсоном. Катерина змогла виїхати з міста у вересні цього року й почала життя у Києві завдяки підтримці UNFPA. 

Відео історію Катерини дивіться тут.   

До повномасштабного вторгнення Росії у місті Херсон розбудовували систему протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству, створювали сервіси для допомоги постраждалим. Херсон з 2020 року є учасником проєкту Фонду ООН у галузі народонаселення “Міста і громади, вільні від домашнього насильства”, який реалізується реалізовується завдяки підтримці урядів Великої Британії та Канади.

Щоб отримати допомогу у Центрах допомоги врятованим, звертайтеся за контактами: 

Київ: вул. Райдужна, 6А, м. Київ Графік роботи: пн – пт з 9:00 до 17:00, сб з 9:00 до 15:00 За додатковими питаннями можна звернутися за телефоном: +38 (066) 170 48 90.

Запоріжжя: Виставковий центр «Козак-Палац», вул. Перемоги, 70Б Графік роботи: пн – сб з 9:00 до 16:00 Тел: +38 (050) 463 16 29

Львів: Львівський палац мистецтв, вул. Миколи Коперника, 17 Графік роботи: пн – пт з 10:00 до 18:00 Тел: +38 (067) 600 32 69, +38 (050) 777 22 19

Дніпро: Крутогірний узвіз, 21, Центр сучасного мистецтва DCCC Графік роботи: пн – пт з 9:00 до 16:00 Тел: +38 (099) 245 21 21173