Десятки дзвінків, пошук волонтерів, перевізників і грошей, щоб допомогти своїй колишній клієнтці виїхати із тимчасово непідконтрольного уряду України Херсона. Це лише одна з історій із життя фахівчині з соціальної роботи Херсонського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та колишньої координаторки  Денного центру Галини Сліпак.   До повномасштабного вторгнення Росії вона допомагала дівчатам і жінкам побороти насильство. 

Денний центр як і кризову кімнату для постраждалих від насильства у Херсоні створили ще у 2019 році за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення. За цей час сотні жінок отримали допомогу у випадках домашнього насильства.  Та коли їхнє місто, Херсон, захопили, частина соціальних працівників були змушені виїхати. Втім навіть евакуювавшись, допомагають своїм клієнткам. 

Галина Сліпак розповіла UNFPA свою історію.

24 лютого пані Галина прокинулася від повідомлення: 

— Мамо, війна.

Після цих двох слів події розвивалися стрімко. Галина не встигала слідкувати за новинними заголовками: “Російські війська рухаються зі Криму”, “Російські війська на підступах до Херсона”. 

Тиждень жінка, як і інші співробітники Денного центру для постраждалих від домашнього насильства, не виходили з домівок. 

“Все, що ми могли — спостерігати, що буде далі й слухати вибухи. Це був найстрашніший тиждень в моєму житті. Єдине про що я думала: що робити. Постійно говорила колегам: що нам робити, як допомогти? Вони відповідали: "Сиди вдома". А мені весь час здавалося, що я повинна щось робити, допомагати”, — пригадує пані Галина. 

“Робота мене лікувала”

Через тиждень від початку вторгнення отримала Галина повідомлення від керівника: “Хто хоче працювати, приходьте на роботу”. Того ж дня жінка була там. 

Спершу не розуміли, як працювати в нових умовах та швидко переформатувалися й почали налагоджувати довезення до міста гуманітарної допомоги. Писали колегам у Львові, Ужгороді, навіть у Польщі. І допомога, хоч й маленькими частинами, але почала надходити. 

“Нам ставало легше від того, що ми разом і що ми корисні”, — говорить Галина. 

Та перше, що зробили, повернувшись на роботу — подбали про тих, хто на той момент перебував у центрі.  Дев'яносторічну бабусю змогли влаштувати у геріатричний пансіонат, куди вона давно хотіла. 

“Якраз перед російським вторгненням бабуся захворіла й була у лікарні. Туди почали приходити її рідні для яких увесь дохід — це бабусина пенсія. Вони погрожували, що  заберуть її. Але навіть попри початок повномасштабної війни, ми зробили все, дотисли всі організації, щоб її відправити у цей центр. Вона дуже цього хотіла. Говорила: “Краще в дім пристарілих, ніж до цих людей”, — пригадує Галина. 

Ще одна клієнтка центру, яка потерпала від наркозалежного сина, знайшла роботу й почала орендувати житло. 

Останню жінку із трьома дітьми змогли евакуювати на підконтрольну Уряду територію. 

“На той час було легше виїхати. Ми тоді придбали їй квитки на потяг з Одеси до Хмельницького. А наші колеги з Одеси допомогли їй із дітьми дістатися з Херсона до Одеси”, — говорить колишня координаторка Денного центру.  

Галина каже, що завдяки роботі вдавалося бодай трішки забути про окупацію, але з часом морально ставало все важче і важче. 

“Робота мене лікувала, але коли це все затягнулося, почало наростати відчуття огиди, що навколо тебе люди, які намагаються забрати твій дім. Ми до останнього думали, що може ось-ось звільнять нас, але потім вирішили, що треба їхати”, — говорить жінка. 

“Я думала: якщо не вийде допомогти, то я не зможу ні спати, ні їсти”

Виїхавши на підконтрольні Україні території Галина продовжила допомагати.

Нещодавно дізналася, що колишня клієнтка Денного центру потребує помочі. Завдяки притулку жінка змогла налагодити життя й піти від кривдника, але після початку повномасштабного вторгнення їй довелося переїхати у район, де жив колишній чоловік і той знову почав її кривдити.  

“Жінці необхідно було виїхати. Основне для нас тут — кошти. Виїхати не дешево — це приблизно 8-10 тисяч з особи. А коли родина велика, ви самі розумієте про які суми йдеться. Тим паче, що люди там без роботи, без якогось доходу”, — говорить Галина.  

Знайшли гроші, налагодили зв’язок із перевізниками. Через те, що після окупації росіяни відключили у Херсоні доступ до українських мобільних операторів, зв’язок став проблемою. 

“Зі сторони може звучати ніби нічого складного немає: ну подзвонили, перенаправили, сказали кому і коли зателефонувати та й усе. Але для мене це була дуже складна місія, я не знаходила собі місця. Думала: якщо не вийде, я, мабуть, не зможу ні спати, ні їсти. Ти розумієш як це важливо для людини, а вона ще й з трьома дітками. Ти дала людині якусь надію і страшно її не виправдати. Дивишся ніби вже і немає підстав хвилюватися: кошти знайшли, дорогу оплатили, знайшли громадську організацію, яка допомагає, але ж попереду ще дорога. Люди стоять в чергах на виїзд по 3-5 діб. І думаєш: як ці діти будуть стояти серед поля. Я знаю як це важко, бо і сама так виїжджала. І коли подзвонили і сказали: “Вони в Запоріжжі”. Я ледь не плакала. Таке враження було, ніби це я виїхала. Я видихнула: все вона вже в безпеці. Це Україна, тут вже буде точно все буде добре”, — пригадує Галина. 

Нині постраждала від домашнього насильства отримує допомогу у денному центрі в Києві. Евакуація жінки стала можливою завдяки підтримці UNFPA та скоординованій роботі розбудованої системи сервісів на місцях. 

“Телефонують із питаннями: що мені робити, мені нічим годувати дітей”

Від червня Галина долучилася до участі в евакуації чотирьох жінок. Досі отримує десятки дзвінків від колишніх клієнток з проханням про пораду чи допомогу. 

“Я була координаторкою Денного центру. З початком вторгнення гаряча лінія у нас перестала працювати, бо на те не було ні коштів, та й нам перестали дзвонити з тими потребами для яких її створювали. Але почали дзвонити на наші особисті номери. Хоч і кажуть, що свого номера не треба давати клієнтам, але ж ми розуміємо, що бувають різні ситуації. І мені почали дзвонили з питаннями: “Що мені робити, мені нічим годувати дітей, як мені виїхати”, — говорить Галина. 

Так стала посередницею між тими, хто потребує допомоги, і тими, хто може її надати. 

“У мене є перелік волонтерських організацій, які вивозять людей, але щоб виїхати з ними безплатно у чергу записується чимало людей. Я все одно даю їм контакти, допомагаю зареєструватися, знайти зв’язок, намагаюся підтримувати, говорячи: “чекайте, ви точно виїдете, я виїхала і ви зможете, все буде добре, моніторте ситуацію”, — розповідає соціальна працівниця. 

Допомагала і тим, хто зміг евакуюватися самостійно. Якось отримала дзвінок від жінки, яка до російського вторгнення була клієнткою Денного центру у Херсоні. Вона виїхала у Київ, але від стресу була розгублена й не знала, що робити далі. 

“Ми з нею зустрілись, я показала куди їй необхідно звертатися в першу чергу, зареєстрували її й вона одразу отримала допомогу. Всі ми люди і всі можемо бути розгубленими”, — каже Галина.

Отримувала дзвінки й від жінок, які потерпають від домашнього насильства, але не можуть виїхати з Херсона. Каже, що у таких ситуаціях допомогти значно важче. 

“А що ти їй порекомендуєш? Поліції там немає, медичної допомоги немає, служби які опікувались цією темою теж виїхали. Жінка намагається якось діяти, зупинити кривдника. Від безвиході іде в ту поліцію яка є там, а їй кажуть: “Ми не займаємося цим питання, нічого нам робити, тільки вашого чоловіка заспокоювати”. Таке відношення у них до людей”, —  описує ситуацію на тимчасово не підконтрольних Уряду України територіях.

 

“Ми знаємо, що повернемось”

Евакуація із Херсона і статус внутрішньо переміщеної особи для Галини — не перший досвід у житті. Вона двічі переселенка. У 2014-тому виїхала з Луганщини у Херсон. Через вісім років пройти цей шлях довелося знову. 

“Коли ми втікали з Луганська, мені розривало душу від того, що треба починати життя з початку.  І тут знову те саме. Але на цей раз важче. Я сама не сподівалася, що в мене така прив'язаність буде, мабуть, навіть більша ніж до Луганщини. Але потім я зрозуміла чому: бо дім там, де робота, яку ти любиш. Я її втратила, і переживаю це більше ніж втрату житла. Я не хочу говорити пафосні фрази, що я рятую світ, чи що соціальна робота моє покликання. Просто коли ти розумієш, що бодай трішки комусь допомогла, це справді надихає”, — каже Галина.

Розповідає: сумує і за центром, і за колегами, і навіть за клієнтками та клієнтами. 

“Я б раніше так не розмовляла з клієнтами, як зараз, я вам клянусь. Я б говорила офіційно: “Так, Марино, доброго дня”. А зараз: “Ой, Мариночко, як ти?” А вона так розчулилася, що каже мені: “Тьотічка Галюся”. А потім пише: “Ой вибачте, Галина Володимирівна”. Для нас всіх важливо відчувати підтримку”, — додає Галина. 

Вона вірить, що невдовзі повернеться і в місто, яке любить, і до роботи, які робить її щасливою. 

P.S. Ще велику частину цієї історії ми не можемо описати з міркувань безпеки та після перемоги, обов'язково розповімо про всіх тих, хто ризикуючи своїм життям допомагав і допомагає іншим.