Про війну, свою допомогу жінкам, молоді та активну громадську роботу розповіли представниці «Ради жінок Донеччини».

Юлія Пруднікова, виконавча директорка ГО «Рада жінок Донеччини»

Дар’я Маркович, координаторка проєктів

Катерина Штайнберг, комунікаційниця

У кожної з цих жінок у цій війні своя особиста історія, але кожна тримається завдяки розумінню, що її допомога та турбота потрібна іншим. Вони з Маріуполя, і на початку повномасштабної війни сподівалися, що місто Марії – це найбезпечніше місце. Але, коли вибухи почали лунати поряд, прильоти були у сусідні будинки, а води та їжі катастрофічно не вистачало, наші героїні змушені були забирати рідних та тікати через блок-пости під загрозами обстрілів. 

Скажіть, будь ласка, що пам’ятаєте про 24-те лютого, день, коли почалася повномасштабна війна? 

Катерина згадує: о п’ятій ранку підстрибнула разом з ліжком, тому що до старого аеропорту десь кілометр від будинку. Там був ракетний обстріл і його було дуже-дуже голосно чути. “Ми відразу зрозуміли, що щось почалось погане. Інтернет, новини кричали, що майже кожне місто обстріляне, що почалась велика війна. Ну, було дуже страшно”

За словами Юлії, 24 лютого вона прокинулася від дзвінка свого чоловіка, який уже був на роботі. І він повідомив їй, що почалася війна. “Я залишалася з дітьми дома і чекала на нього. Зібрала все, що необхідно, щоб воно було готове. Маріуполь, як ми сподівалися, безпечне місто, і що все буде добре. У мене дві дочки, одна дочка у 2014 році якраз народилася, коли починалися ці події. Їй, наразі, вісім з половиною років. Молодшій майже шість”.

Як ви сказали дітям, що почалася війна?

Юлія ділиться, що спочатку вони не говорили, що почалася війна. “Ми з ними почали гратися в хованки, зібрали їхні улюблені іграшки. Прибрали все зайве в коридорі і там собі зробили укриття із великих подушок. Дістали спальний мішок, і таким чином облаштували, щоб вони не відчували, що наразі є якась небезпека. Ми до другого березня ще мали можливість їх відволікати, тому що було світло та Інтернет. Вони то мультики дивилися, то в ігри грались, то ми з ними в різні ігри грались. Але вже було чутно вибухи, і ми пробували пояснювати, що ми їх захистимо, що ми поруч, і що все буде добре.

Якими були ваші подальші дії?

“Все гучніше, і гучніше лунали постріли. Також ми відчули те, що пролітають літаки. Хоча ми жили на третьому поверсі, ми чули вібрацію будинку і розуміли, що вже небезпечно залишатись там. А п’ятого березня вирішили, що нам буде спокійніше у старому центрі міста. Там у мене батьки проживали і будинок витримав Другу світову війну 1939-1945 року. Тому ми вирішили, що там буде нам безпечніше”, - говорить Юлія.

Вона мала надію виїхати із Маріуполя, бо почали ширитись повідомлення про те, що біля сумнозвісного Драматичного театру збираються люди, бо начеб-то буде зелений коридор, по якому можна виїхати безпечно з міста.

“Але коли ми туди приїхали, ми зрозуміли, що ніякої тиші нема, що продовжуються обстріли, гарантувати безпеку ніхто не може, виїхати з міста немає можливості. І ми повернулися до моїх батьків. Восьмого березня літак скинув авіа бомбу поруч з будинком батьків. І я бачила, як в цій п’ятиповерхівці повністю вилетіли всі вікна. Дуже шокуючим для мене моментом було те, що я пів години до того бачила людину біля вікна на п’ятому поверсі. Після цього ми вже перебралися у підвал”.

Частина команди не могла довгий час виїхати з Маріуполя, як ви там виживали, як довго?

“Газу і світла не стало вже ввечері п’ятого березня. Світла не було з другого березня”. – розповідає Юлія. “Готували на вогнищі. Там, де проживають мої батьки, старий район з невеличкими дво-, триповерховим будівлями. Якось так люди згуртувалися, один одному допомагали, розшукували дрова, ділилися їжею, у кого що було. Добре, що були майже у всіх заготовки в холодильниках і коли вимкнули світло, це все перемістили до гаражів або сараїв. Був мороз, тому ці продукти збереглись ще деякий час, ми мали можливість харчуватися. В одному з підвалів будинку ми набирали технічну воду. Воду, яку можна вживати, набирали з криниці.

Наскільки важко було виїхати з Маріуполя?

“Коли 16 березня ми почули про те, що є якісь «зелені коридори», що бачили в дворах люди збирають машини і їдуть, - згадує Дар’я. - Ми на свій страх і ризик затрамбували нашу машину, я посадила маму, кота, подругу і поїхали на підконтрольні Україні території. Перше село, до якого ми дісталися було за 20 км від міста. Ми їхали 9 годин 20 кілометрів. Це були російські блок-пости, літали літаки, щось вибухало в Маріуполі. Ми це бачили, було дуже страшно. Найпринизливіше було те, що забирали телефони і передивлялася повністю галерею, переписки. Хлопців роздягали до трусів, шукали синці від прикладів, татуювання, які б показали приналежність до військових. 

Як війна вплинула на вашу роботу? Чим наразі ви займаєтеся?

Катерина відповідає, що спочатку було трохи важко зосередитися на роботі після досвіду життя у Маріуполі. “І ти виїжджаєш і тобі кажуть: «Ну добре. Ми всі дуже раді, що ви живі, що ви з нами, але звіт треба зробити за лютий». І ось ця рутина вона допомогла повернутися до такого нормального ритму, що я знаю, що мені потрібно, що в мене є розклад, є контент-план, що за ним треба щось робити. Не дивлячись на те, що робиться навколо, потрібно доносити до людей ті меседжі, які ми хочемо донести в межах наших проєктів. Я сподіваюсь, що ця моя робота комусь дійсно допомогла.

Як війна вплинула на роботу вашої організації? Над чим ви зараз працюєте?

За словами Юлії з партерами – Фондом ООН у галузі народонаселення – розпочали співпрацю з кінця 2014 року в місті Маріуполь. “Ми розпочали з ними розбудову системи, комплексного підходу у вирішенні проблем жінок та дівчат, пов’язаних із домашнім насильством, гендерно зумовленим насильством. Нам вдалося відкрити кризовий центр для жінок, які постраждали від домашнього насильства в місті. Крім цього, ми ще працювали з лідерками та лідерами молодіжного руху, які хотіли впроваджувати зміни у своїх громадах. Це були невеликі громади Луганської, Донецької, Запорізької та Херсонської областей. Ми щойно познайомилися з Херсонською областю і у нас були великі плани також допомогти молоді з цього регіону. Завдяки тому, що UNFPA прийняли рішення і надалі співпрацювати з нами й підтримувати наші програми, ми продовжуємо цю роботу вже в Закарпатській області, але в новому форматі. 

Юлія зазначає, що її організація також продовжила працювати з жінками та дівчатами. “Ми зараз на Закарпатті і хочемо аби і тут ефективно працювала система надання допомоги постраждалим від домашнього та гендерно зумовленого насильства. Ми нова організація для цього регіону, мало кого знаємо. Тому, перше з чого ми почали, це проводення оцінки потреб жінок, які переїхали до Закарпатської області”.

“Ми хочемо аби жінка відчула турботу, можливість довіритися в якийсь час, і поділитися тим, що в неї болить. Жінки можуть поспілкуватися і з психологинею, юристкою, отримати необхідну консультацію. 

У теперішніх умовах, чи є у постраждалих від гендерно зумовленого насильства доступ до спеціалізованих послуг?

“На Закарпатті вже є певні сервіси, але ця розбудова лише починається. Нещодавно відкрили денний центр для жінок, постраждалих від насильства в Ужгородській громаді, але область велика, районів багато. Ніколи цього не буде забагато”, - додає Юлія.

Можливо, вам довелося трансформувати деякі проєкти або ж екстрено працювати над новими завданнями?

“Я ніколи не думала, що в XXI столітті може статися таке, що ти залишишся без інформації, – розказує Дар’я. - У Маріуполі в нас не було доступу до інформації, не було Інтернету, світла. І ми в нашій організації подумали про те, що люди, які виїжджають на підконтрольну Уряду Україні територію, мають отримати доступ до інформації. Саме тому у межах Програми ООН з відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки Європейського Союзу ми запустили молодіжну програму #TURBOта. Ми консультували молодь, як дістатися безпечних міст, як проходити блок-пости, де знайти житло, притулок, їжу, одяг, як відновити документи, як знайти родичів, які зникли. Цей проєкт став підтримкою для кожного та кожної. 

Інтерв'ю підготовлено в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру.  

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.