Центри допомоги врятованим створені, щоб реагувати на виклики війни. Тут кожен та кожна, хто постраждав від вторгнення Росії до України може отримати соціально-психологічну, юридичну та інформаційну підтримку.
Усі працівники/-ці Центрів – висококваліфіковані спеціалісти. До повномасштабної війни Росії проти України життя фахівців та фахівчинь Центрів допомоги врятованим було зовсім іншим – хтось мав власний бізнес, хтось перебував за кордоном, хтось працював у абсолютно іншій сфері. Утім 24 лютого 2022 року змінило їхнє життя та обʼєднало однією метою – допомагати українцям, які постраждали від війни.
Розповідаємо історії чотирьох фахівців/-чинь Центрів допомоги врятованим (ЦДВ) та як на них вплинула війна:
«Мрію одного дня отримати дзвінок від брата» – юристка чернівецького ЦДВ Ольга Довганюк
Повномасштабна війна Росії проти України не лише розділила життя 22-річної чернівчанки Ольги Довганюк на до та після, а і внесла корективи в мрії та прагнення молодої дівчини.
За її словами, відчуття шоку та розгубленості від новин про одночасні атаки російських військ на українські міста тривало недовго. Уже за кілька годин дівчина була на роботі — в освітньому закладі, де працювала в напрямку інклюзивності. З перших годин вторгнення Ольга з колегами щосили розпочали підготовку до прибуття переселенців із територій активних бойових дій. Триматися тоді, як згадує Ольга, допомагала активна волонтерська робота. За кілька місяців до лав Збройних сил добровільно приєдналися старші брати дівчини. А наприкінці грудня до їхньої родини надійшла страшна звістка — під час оборони Бахмуту, що на Донеччини, один із братів Ольги зник безвісти.
«Тоді хвилювання першого дня війни для мене помножилися в декілька разів. Той день став найдовшим у моєму житті», — каже дівчина. Незважаючи на юридичну освіту, розуміння, як діяти далі, спочатку не було, зізнається Ольга. «Але я мала триматися, бо поруч наша матір, братова дружина та діти. Впадати у відчай і розпач — не вихід, тому ми зібралися силами й розпочали боротьбу, яка триває і досі», — зазначає вона.
Через відсутність у регіоні напрацьованих механізмів та процедур щодо пошуку зниклих безвісти родині Довганюк доводилося самостійно розбиратися в цьому питанні. Ользі вдалося згуртувати навколо себе близько 150 людей, які опинилися в подібній ситуації, задля спільної мети.
Цей важкий особистий досвід став визначним у її житті — із червня паралельно із пошуками брата дівчина працює в чернівецькому Центрі допомоги врятованим та надає юридичний супровід усім, хто постраждав від війни, зокрема, родинам зниклих безвісти й полонених.
«Я завжди рада чути, що вдалося знайти, повернути, бачити відео з обмінів наших полонених, як вони телефонують рідним. Я мрію, щоб одного дня мені надійшов телефонний дзвінок від брата і я почула його голос. А поки я борюся за нього та надаю підтримку іншим», — каже дівчина.
«Свою роботу в ЦДВ я сприймаю як продовження служби, як спосіб бути корисним людям та державі» – психолог полтавського ЦДВ Артем Чернов
До початку повномасштабної війни Росії проти України 37-річний Артем Чернов бачив своє майбутнє в Польщі, де жив і працював останні два роки. Утім, російське вторгнення змінило все. Вмовлянням чоловіка виїхати з України близькі Артема не піддалися, тож залишатися за кордоном, коли вони в небезпеці, для нього видавалося неможливим.
Повернення в Україну в перші дні повномасштабної війни було завданням не з легких — у звʼязку з війною залізничне сполучення в напрямку дому було ускладнене. Добратися до кордону Артему допомогли польські волонтери, далі з нечисельною групою інших українців він пішки перетнув пункт пропуску.
«Поляки та українські прикордонники дивувалися нашому ентузіазму повернутися назад, коли мільйони людей рятувалися від війни. Мені доводилося переконувати, що я прагну повернутися, бо є військовозобов’язаним, та що я потрібен своїм близьким та країні», — пригадує Чернов.
Прибувши в рідну Полтаву, чоловік одразу пішов до місцевого територіального центру комплектування та соціального захисту, щоб стати на військовий облік. З огляду на профільну освіту, Артема спершу мобілізували на посаду психолога групи морально-психологічного забезпечення. Втім пізніше з’ясувалося, що воєнні умови далися взнаки на здоров’ї Чернова, то ж продовжити службу у Збройних Силах чоловік не міг.
Тоді Артем без вагань доєднався до роботи відкритого в Полтаві Центру допомоги врятованим як психолог. Уже майже рік чоловік працює з клієнтами ЦДВ, на життя яких у тій чи іншій мірі вплинула війна РФ проти України.
«Ця пропозиція одразу видалася мені цікавою та корисною, адже я з власного досвіду бачив, що з людьми робить війна. Свою роботу в ЦДВ я сприймаю як продовження служби, як спосіб бути корисним людям та державі. Для мене це — вірність присязі служити народу України», — наголошує Чернов.
«Центр допомоги врятованим допоміг мені морально не занепасти, психологічно вистояти та знайти себе» – Катерина Сизоненко-Глаз’єва, координаторка запорізького ЦДВ
Ще два роки тому нинішня координаторка Центру допомоги врятованим у Запорожжі Катерина Сизоненко-Глаз’єва й уявити не могла, що буде вимушена змінити улюблену роботу в сільському господарстві на соціальну сферу. Зростаючи в родині фермера в Гуляйполі, що на Запоріжжі, жінка з ранніх років добре знала потенціал української землі та нюанси роботи з нею, тому, подорослішавши, не мала сумнівів у тому, що хоче продовжити справу батька.
«З малих років я завжди кожні вихідні була з ним у полі. Ми разом спостерігали, як проросла пшеничка, рахували насінини соняшників та оцінювали майбутній врожай. Я жила цією справою, присвятила їй 19 років та мріяла масштабувати», — розповідає Катерина.
Втім, повномасштабне вторгнення Росії в Україну звело нанівець усі плани та прагнення жінки. Рідне Гуляйполе опинилося в епіцентрі бойових дій, а товариства родини — у російській окупації. За словами Катерини, російські військові не раз зв’язувалися з нею та батьком, щоб схилити до співпраці.
Уже на початку березня через інтенсивні обстріли армії РФ Гуляйполе залишилося без електро- та водопостачання, а полиці магазинів були спустошеними. Щоб допомогти іншим вижити, родина роздавала запаси борошна, які швидко вичерпувалися. Перебування в місті ставало все більш небезпечним та нестерпним, а оголошення про евакуацію цивільних 9 березня було останньою краплею, щоб вирішити — настав час рятуватися. День виїзду з рідного міста Катерина досі згадує неохоче.
«Після оголошення про евакуацію в мене з донькою було всього пів години на збір речей. Обклеєна машина написами «ДІТИ», сльози і виїзд — це всі мої спогади про той момент», — ділиться жінка.
Із серпня 2022 року Сизоненко-Глаз’єва разом із рідними живе в Запоріжжі, «аби бути ближче до дому». Як зауважує Катерина, головною розрадою для неї стала робота координаторкою Центру допомоги врятованих, де надають психологічний, соціальний та юридичний супровід усім, хто постраждав від війни Росії проти України.
«Ключове в нашому центрі — це людяність та емпатія. У свій час Центр допомоги врятованим допоміг мені морально не занепасти, психологічно вистояти та знайти себе. Зараз я допомагаю людям, яких дуже добре розумію, адже сама втратила дім та бізнес. Фактично весь мій світ був знищений. Але я знайшла своє місце та покликання. Головне — це збережене життя», — наголошує фахівчиня.
«Від від'їзду з Харкова мене зупиняла думка — хто ж буде допомагати людям» – соціальна працівниця мобільного ЦДВ у Харкові Олена Киричук
Уже понад 10 років 41-річна Олена Киричук проживає в Харкові, куди переїхала з рідного Криму незадовго до незаконної анексії регіону РФ. Тоді окупацію рідного дому жінка переживала важко, адже на півострові лишалися рідні їй люди. Втім, справжнім шоком для неї став початок повномасштабної війни Росії проти України.
Попри страх невідомості та численні вмовляння чоловіка та рідних виїжджати з Харкова, який із перших хвилин опинився під вогнем російських військ , жінка вирішила залишитися в місті. «Я не могла поїхати без чоловіка. У мене є принцип — якщо разом, то до кінця. До того ж, я думала, якщо більшість виїжджають, то хто ж тоді буде допомагати тим, хто це зробити не може й залишається», — каже Киричук.
Район, у якому мешкає родина жінки, опинився за 5 км від позицій російських військ, тому, як каже Олена, по них «летіло все». Уже наприкінці лютого внаслідок обстрілів у Харкові вперше пропало електропостачання. В умовах відсутності електрики деколи по два тижні, їхнім рятівним колом стала газова плита, каже Олена. Через постійні атаки армії РФ та перебої з комунікаціями Харків порожнів із кожним днем.
«Все здавалося сірим. Але просто сидіти, склавши руки, я не могла, адже розуміла, що так можна зійти з розуму. Тому ми із чоловіком почали гуртуватися та допомагати сусідам», — розповідає жінка. Одним із найяскравіших спогадів перших місяців війни для Олени стало рішення приготувати на дворі куліш та запросити всіх мешканців двору, які залишилися. Їхні усмішки в той день вона згадує і досі.
«У тих умовах це сприймалося ніби свято. Мабуть, тоді я зрозуміла, що роблю те, що маю робити, і можу навіть більше. Тому згодом я почала збирати в нашій квартирі дітей на майстер-класи, влаштовувати для них конкурси, аби відволікти від жаху навколо», — розповідає Киричук.
Паралельно вона доєдналася до роботи фонду World Central Kitchen (WCK) та розвозила продуктові набори та готову їжу жителям тих районів Харкова, де не було комунікацій. Втім, чим більше жінка спілкувалася з людьми, особливо переселенцями, тим більше розуміла: допомоги лише продуктами та речами недостатньо — люди потребують психологічної та соціальної допомоги. Тож, коли вона дізналася про плани відкриття в Харкові мобільного Центру допомогу врятованим, не вагаючись, подала заявку.
З листопада 2022 року Олена Киричук є соціальною працівницею мобільного Центру допомоги врятованим та допомагає всім, хто постраждав від війни. Жінка надає консультації щодо процедури подання запиту на відновлення житла, втрачених документів, евакуації в більш безпечні частини України, отримання медичної, правової, гуманітарної допомоги та низку інших соціальних послуг — часом одразу після атак РФ на місцях ударів. У роботі їй часто доводиться стикатися з людьми, які пережили травму, адже, окрім Харкова, команда ЦДВ також працює в частинах регіону, на яких уряд України відновив контроль.
«Я чула розповіді і про полон, і про насильство з боку окупантів, втрату всього. Але мене тримає розуміння, що я здатна їм допомогти, і дуже надихають моменти, коли їхні очі сповнюються надією. Це робить мене щасливою», — наголошує фахівчиня.
Центри допомоги врятованим створені за ініціативи Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, сприяння Урядової уповноваженої з питань гендерної політики, у партнерстві з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення, завдяки фінансовій підтримці урядів Бельгії, Франції, Швеції та у співпраці з місцевими органами влади та громадськими організаціями.
