Це історія Марії Шостак, 25 річної киянки, у якої почалися перейми 24 лютого, в день, коли Російська Федерація почала військовий наступ в Україні.

У мене була ускладнена вагітність, тому в пологовий яприїхала раніше, щоб бути під наглядом лікарів. Того дня, 24 лютого, коли я прокинулася увесь екран телефона був у смс від рідних. Ще не читаючи я зрозуміла - щось сталося. І не помилилася. Того ж ранку в мене почалися легкі перейми, а вже по обіді нас вперше евакуювали у сховище. Було страшно. Наступну ніч я вже не спала - і перейми посилювалися, і новини не давали спокою. 

Вранці, 25 лютого, мене оглянув лікар, і сказав, що сьогодні народжуватимемо. Ми планували партнерські пологи, тож я подзвонила чоловікові, аби він приїздив. Однак того дня дорога від дому до пологового зайняла не 20 хвилин, а майже 4 години - черги на заправку, в магазин, в аптеку. 

Власне із самими пологами мені пощастило - це сталося не в сховищі. Адже були жінки, в яких пологи приймали там, для цього облаштували спеціальну кімнату. Спочатку я народжувала фізіологічно в пологовій залі, а коли це не вийшло - мене перевели в операційну на кесарський розтин. За цей час кілька разів черговий персонал хотів мене евакуювати в підвал по сигналу повітряної тривоги, однак я відмовлялася. Від болю не могла навіть говорити, не те, щоб кудись іти. Решту часу я була відключена від зовнішнього світу, і це напевно єдиний момент, коли я забула про війну. 

Я відчувала страх, втому і біль. Оскільки ліфт не завжди вдавалося дочекатися, я спускалася і підіймалася в підвал пішки вже на наступний день після операції. Ми були дуже виснажені, бо переважну більшість часу проволили у сховищі на стільцях. В палату піднімалися кілька разів на день на годину-півтори. І знову оголошували нову тривогу. Тож спати вдавалося годину-дві на добу. Від сидіння боліла спина, а в мене ще великі набряки на ногах як ускладнення вагітності. Дуже хотілося лягти. Виснаження притуплювало страх, аж поки снаряд не влучив у багатоповерхівку, яку видно з нашого вікна. 

Мій чоловік Юрій уже допоміг мені, дбав про мене, взяв на себе по можливості догляд за дитиною. Медичний персонал організували харчування у бункері, створили максимально комфортні умови, згодом забезпечили багато спальних місць в підвалі, допомогали прикладати дитину до грудей, тримали під руки, коли мені було важко йти. 

Зараз ми вдома в Києві - є достатньо сховищ і оперативне інформування від влади міста. Чоловік облаштовує нам куток в підвалі у нашому будинку. Я тут народилася і виросла, іншого «вдома» в мене немає. Виїжджати ми зараз не збираємося.