Залишатись удома — не завжди безпечно. У часи, коли в країні війна і тисячі людей згуртувалися, аби разом перемогти ворогів, буває, що кривдник живе в сусідній кімнаті. Так сталося з Людмилою.
Жінка мешкає у Хмельницькому. Три роки тому розлучилася з чоловіком. Після того разом із маленьким сином переїхала жити до мами в інший мікрорайон. Оселилися в одній із вільних кімнат квартири. У сусідній – мешкала старша сестра Оксана зі своїм хлопцем Олександром.
За новим сусідом Людмила спостерігала, тримала на відстані. . Знала, що Олександр мав судимість і за час проживання з її сестрою та матір’ю вже встиг “проявити” себе. Іноді через агресивну поведінку чоловіка до літньої жінки до квартири навідувалася поліція. Однак усе завершувалося роз’яснювальною бесідою від правоохоронців. Оксана ж стояла на своєму – чоловік житиме з нею.
Іншого варіанту житла у Людмили не було, тож вона залишалася в батьківському домі й вирішила тримати дистанцію зі співмешканцем. Влаштувалася на роботу в дитячий садок поруч із домом. Туди ж ходив син Назар (ім’я змінено — авт.). Переїзд і зміна садочка далася йому важко: хлопчик став заїкатися. Аби виправити його стан, сім’я звернулася до спеціалістів. Хлопчик потребував спокою, і, здавалося, все налагоджувалося. Та невдовзі ситуація змінилася.
Агресивний сусід
«Коли я лише переїхала, Олександр спілкувався нормально. Жалівся мені, що не може жити з сестрою через її зміни настрою. Розповідав, що залишається з нею лише через вдячність – за те, що підтримала його в складну годину. Насправді ж, коли він вийшов із в’язниці, то не мав, де жити. Оксана – незряча, він познайомився з нею на сайті знайомств. Прилаштуватися до неї було просто зручно, – розповідає Людмила. – Спочатку Олександр себе стримував. А якось не стримався і почав мені агресивно розповідати, хто я така і скільки грошей за життя заробила. Він поводився безстрашно і знав, що йому нічого за це не буде».
Після конфлікту жінка звернулася по допомогу до дільничного поліціянта. Той пообіцяв поговорити з Олександром, але результату не було.
Вечорами сестра Людмили випивала разом з Олександром. Потім чоловік поводився агресивно. П’яним кричав крізь сон, товк кулаками стіну. Маленький Назар усе це чув і лякався. Періодично чоловік лаявся до їхньої мами, бабусі хлопчика. Тоді знову викликали поліцію.
«Оксана все життя була конфліктна. Вона була не рада, що я переїхала до них. Її дратувало, що я прийшла “на все готове”. Почала маму налаштовувати проти мене. Йому теж наговорила про мене. Пам’ятаю, був кінець лютого. Я принесла дитині більше ліжко, а маленьке ліжечко винесла в коридор. Воно стояло близько до їхньої кімнати, тож Оксана вирішила, що я його спеціально там залишила, щоб вона не могла зайти», – згадує жінка про початок найгострішого епізоду, після якого їй довелося виїхати з рідного дому.
Того вечора Олександр повернувся з роботи розлючений. Увійшовши до квартири, одразу взяв у руки дитяче ліжечко й поніс до кімнати Людмили. Жінка зупинила його в коридорі. Олександр почав волокти її по кімнаті, намагаючись забрати телефон. Людмила вирвалася від нападника і повернулася в кімнату до сина, який дивився мультики й, на щастя, не здогадувався про інцидент за стіною. На цьому чоловік не зупинився. За кілька годин він жбурнув те ліжечко перед Людмилою і Назаром, розтрощивши вщент його.
«Я саме говорила телефоном зі ще однією сестрою, коли зрозуміла, що Олександр хоче відібрати мій смартфон, куплений місяць тому. Я намагалася його сховати, поки він накинувся на мене. Я дуже злякалася за дитину, вирвалася й пішла до кімнати заспокоїти Назара. А коли згадала про телефон, його вже не було: Олександр забрав його та викинув через балкон сьомого поверху», – згадує Людмила.
Невдовзі приїхала інша сестра Людмили разом з чоловіком. Вони ж викликали поліцію. За годину прибули правоохоронці, але нападника з собою не забрали. Після їхнього від’їзду Олександр продовжив психологічне насильство.
«Я мовчала й чекала ранку. Вранці попросила сестру поїхати зі мною в поліцію. Там нам сказали, що заяв зараз не приймають через воєнний стан і порадили дати раду ситуації самотужки. Сестра запропонувала пожити в них. Я боялася за себе й за сина, тому погодилася. Три місяці ми гостювали у них», — пояснює Людмила.
Відчути підтримку
Жінка розуміла, що час йде, а справою ніхто не займається. Вона хотіла покарати кривдника, отримати компенсацію за завдану шкоду та домогтися справедливості. Крім того, від морального терору у власній оселі продовжувала страждати її матір.
Усі звернення Людмили до державних органів завершувалися безрезультатно. Їй відмовляли через відсутність доказів, не приймали заяви, перенаправляли до різних установ, вимагали довідки.
Людмила була в розпачі та потребувала компетентної допомоги. Врешті їй порадили звернутися у поліцію у відділ протидії домашньому насильству. Правоохоронці передали справу до суду і надіслали інформацію про випадок мобільній бригаді соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства та внутрішньо переміщеним особам міста Хмельницький.
«До мене подзвонили з мобільної бригади, розповіли про міські організації, які можуть бути мені корисні. Запропонували номери телефонів, до кого я можу звернутися. Мене дуже вразило, коли вони сказали, що приїдуть будь-куди у зручний для мене час. Після чисельних відмов я нарешті відчула, що є люди, які допоможуть, – каже Людмила. – Соцпрацівниця приїхала до мене на роботу, й ми зустрілися в обідню пору просто на лавці. Мені допомогли знайти адвоката. Коли знадобився висновок від психолога, працівники мобільної бригади змогли мені порекомендувати хорошого безоплатного спеціаліста».
Людмилі знадобилася перша психологічна допомога. За словами психологині мобільної бригади Мар’яни Демцової, коли вони познайомились, жінка була близька до істерики. За кілька сеансів стан Людмили покращився.
«До мене щоразу телефонували та запитували, чи вдалося зв’язатися з необхідними людьми. Це дуже надихає. Від того я стала впевненішою. Хоча я не збиралася здаватися, але якщо ти не компетентна, самій дуже важко. Мобільна бригада мене у цьому підтримала. Вони супроводжують мене й надалі: постійно виходять на зв'язок, допомагають з пошуком фахівців», — додає вона.
Зараз Людмила продовжує психологічну реабілітацію. Нині хмельничанка займається малюнкотерапією. Фахівці відзначають, що в жінки видно прогрес, але страх ще й досі залишається присутній у її роботах.
Боротьба за спокійне життя
На початку літа Людмила повернулася до маминої квартири. Жінка просить сина бавитися лише у їхній кімнаті, щоб не провокувати черговий конфлікт. Говорить чотирирічному Назару замикати за нею двері, коли просто зібралася вийти у ванну.
Після чергового прояву агресії до матері Людмили кривдник отримав обмежувальний припис, за яким йому заборонили спілкуватися з постраждалою. Однак чоловік тих обмежень не дотримується.
«Я довго боялася прийти додому. Навесні тепліло, треба було зайти за легшими речами, то я просила сестру сходити зі мною. Але час пройшов, я набралася сили. Зрозуміла, що треба домагатися справедливості та відвойовувати своє, — зізнається Людмила. — Мама теж потерпає від психологічного насильства і від нього, і від сестри. Вона зараз займається тим, щоб його виселити. Матір звернулася до суду із заявою про видачу Олександру обмежувального припису. Я намагаюся повернути ще й матеріальну шкоду за розтрощений телефон».
Уже відбулося кілька засідань суду стосовно Олександра, на які він не з’явився. Попереду заплановані нові суди. Жінки, залучившись необхідною підтримкою, рішуче вирішили позбутися домашнього кривдника законним шляхом.
Робота з психологами, юридична допомога додають їм впевненості. Нині вони знають, до кого їм звертатися за консультаціями та як діяти в різних випадках. Озброївшись необхідними знаннями та контактами, сім’я налаштована довести справу до завершення.
Історію підготовлено в межах програми гуманітарного реагування UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, за підтримки CERF (Central Emergency Response Fund).
