Ви є тут

[Стаття доповнюватиметься історіями]

У ніч із 12 на 13 березня у Святогірську війська Російської Федерації обстріляли декілька корпусів дитячого обласного оздоровчого центру "Перлина Донеччини". Саме там влітку 2019 р. відбувся перший молодіжний форум "Мирополіс" в рамках Програми ООН з відновлення та розбудови миру", зібравши понад 200 молодих дівчат та хлопців з Донецької, Луганської та інших областей України. 

У 2020 та 2021 р. Мирополіс отримав своє продовження уже в інших форматах, тим не менше зберігши свою основну ціль - залучення молоді до процесу відновлення та розбудови миру у своїх громадах. Саме зараз мав початись процес підготовки Мирополісу 2022 - "Море Мирополісів" на березі Азовського моря поблизу Маріуполя. Натомість повномасштабна війна та спроба окупації країни обстрілами та авіаударами перекреслила усі плани, змусивши молодих дівчат і хлопців рятувати себе та близьких, евакуюватись з гарячих точок, брати зброю до рук для захисту своєї країни, виходити на мітинги в окупованих населених пунктах, займатись волонтерством. 

UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні, одна з чотирьох агенцій ООН, яка реалізовувала Програму ООН з відновлення та розбудови миру на Сході Україні. Ми зібрали сім історій від молодих людей, які багато робили для того, щоб розбудовувати мирне суспільство у своїх громадах і брали участь у Мирополісах різних років. У своїх листах дівчата та хлопці розповідають про те, як у них змінилось життя зараз, що вони відчувають і чим займаються.

 

Це історія від Олі, яка після участі в Мирополісі 2021 надихнувшись одним зі співорганізаторів створила у своїй маленькій громаді молодіжну раду. 

Молодіжна рада у Часів Ярі, хоч існує недовго, але вже організували численні проекти для дітей та молоді у громаді. Участь у Мирополісі у 2021 році, коли представники різних регіонів України відвідали та дізналися більше про Часів Яр, значно сприяла спроможності молодіжної ради, адже їм вдалося «завоювати серця та уми» громади та місцевої влади.

Окрім молодіжного активізму, Ольга ще й візуальна художниця – за останні кілька років перемагала у кількох національних мистецьких конкурсах серед молоді.

Ольга, 20 років, Часів Яр, Донецька область

Я голова молодіжної ради Часовоярської територіальної громади. Наша молодіжна рада створилась відносно нещодавно, приблизно півроку тому, і ми з командою дуже завзято почали будувати молодіжну політику в нашому місті. За півроку ми реалізували два великих проєкти, зустрічались з молоддю міста, проводили тренінги та івенти для молоді. Коли ми приходили до школи, аби почути проблеми та бажання молоді, то виявилось достатньо багато бажаючих школярів долучитись до молодіжної ради. Це дуже приємно вразило. Ще, ми командою почали писати план-стратегію нашої майбутньої роботи, вже з урахуванням думки молоді.

Але! Це все було до 24 лютого. До війни! Всі наші досягнення та радість за них була до війни. Всі наші плани були до війни. І всі ми були до війни іншими. В мене дуже сильно болить душа через несправедливість та жорстокість. Я думаю про всіх людей, про друзів та знайомих, які жертвують своїм життям, захищаючи нас. І я знаю як їм зараз важко. Так, я залишилась в місті, бо хто як не я? Хто залишиться в місті допомагати в тилу? 

Я доєдналась до новоствореного гуманітарного штабу. Ми багато зібрали та передали гуманітарної допомоги біженцям та госпіталю. Намагаємось захистити цивільних від підривів на мінах, тому робимо таблички «Увага! Міни!». 

Наразі ми мріємо тільки про закінчення війни і що ми повернемося до свого нормального життя! Я українка і моя родина українці, ми не можемо зрадити своїй країні, бо ми її любимо і пишаємось нею!

Лист від 18 березня 2022

 

 

Андрій Хорольський, 29 років, Дніпро, переселенець із Донецька.

Людська психіка має безліч захисних механізмів – серед яких і прийняття, адаптація, а потім, перехід в режим «життя або нічого». До всього можна звикнути, але не до війни – це те, що живе в тобі і буде жити, навіть після завершення активних бойових дій та очікуваної перемоги.

Можливо, для когось війна це 2014 та новий виток в 2022, а для мене постійно, з 2014.

Це як кожен день нова рана. Чому? В 2014 лише починав працювати. Пережив виїзд, військові дії. Так, я «донецький». В 2014 мені боліло, що мій провідний виш виїхав не в повному обсязі, лише "уламки". В 2014 Донецький національний технічний університет був в п'ятірці провідних вишів країни, зараз в третьому десятку, а більшість вишів Донбасу, взагалі ... зникло.

 З 2014 по 2016 кожного вечора чув вибухи снарядів, а ще постійні відключення електроенергії, комендантська година, вимикання води на пів року.  І я радію, що не було активних військових дій. Мої батьки та рідні на Донбасі, і це для нас “звична” ситуація, що, навіть в 2022 році треба мати запас провіанту, а підвал давно не підвал, а сховище. А ще постійний страх загострення. Якщо для когось війна 2014, 2015, 2022, то для мене постійно. З 2014. Щодня зведення про Мар'їнку, Авдіївку, адже поруч Новогродівка, Мирноград, Покровськ. Саме так. Щодня лякали, що на підступах.

Війну не можна забути, а можна лише адаптуватись та абстрагуватись від цього. В 2014 році я перемістився із Донецька, де велись активні бойові дії на підконтрольну країні територію – Покровськ. Саме під вечірні «канонади» я завершив навчання та почав свій професійний шлях. Потім була аспірантура, захист дисертації, робота в інституті, а згодом і переїзд у Дніпро. Вже у «мирному» місті я продовжив активно займатись громадською діяльністю. Наразі, я секретар Ради молодих учених при Міністерстві освіти і науки України, голова Офісу регіональних зустрічей Ради молодих учених при Міністерстві освіти і науки України, секретар Ради молодих вчених при Відділенні фізики і астрономії Національної академії наук України. За своїми професійними обов’язками займаюсь комунікаціями, побудовою загальнонаціональної мережі Рад молодих вчених, посиленням взаємодії молоді з органами місцевого самоврядування. В рамках своєї діяльності постійно відвідував обласні та районні центри. Тому, в 2022 році війна отримала нові «барви». Для мене кожне місто це близькі люди, знайомі місця, враження та емоції.

24 лютого був у Дніпрі. Тільки-но повернувся після відрядження. Був сповнений планами. Того дня ми планували провести Регіональну зустріч Рад молодих вчених Чернігівської області, потім передати книжки у шпиталі в рамках реалізації проєкту «Книга захиснику України», а вечором провести Спілку рад молодих вчених. Але, прокинувся о 6 годині ранку від купи дзвінків від колег. Коли відкрив новини, то не повірив. Не повірив, що існує в ХХІ сторіччі така підступність та ігнорування усіх міжнародних актів, конвенцій, домовленостей. Це був відчай. Якщо, для більшості знайомих та оточення це було шоком, то для мене цей підступний акт агресії з боку Російської Федерації став новим витком у ескалації конфлікту. Ми розуміли, що найсильніша зброя з боку ворога, це створення паніки та інформаційний тиск шляхом поширення дезінформації. Тому, одразу сформували Telegram канал для обміну перевіреною інформацією та протидії фейкам. Перші дні працювали не тільки на інформаційному фронті, але і як служба психологічної допомоги, зосередили зусилля на боротьбі з ворожими каналами, організації дистанційних лекторіїв по здійсненню першої невідкладної медичної допомоги.

Потім почали активно співпрацювати з міжнародними партнерами, щодо привернення уваги до акту військової агресії. Почали надсилати листи керівництву країн Європейського союзу, об’єднанням науковців, спілкувались з колегами із Росії та Білорусі задля висвітлення правдивої інформації. Звісно, також ми долучились до волонтерського руху. Допомагаємо внутрішньо переміщеним особам.

Поки у нас більш-менш спокійно, але сирени лунають постійно і доводиться багато часу проводити у сховищах. Час від часу ворожі снаряди прилітають у моє місто. А ще це постійна тривожність за близьких, які перебувають в зоні активних бойових дій. Так, поки Дніпро, відносно спокійне місто, але це проміжний пункт між тими, хто покинув зону бойових дій та прямує на захід країни, тому біль, страждання, відчай завжди поруч. Багато втратив знайомих, у багатьох колег внаслідок бойових дій загинули близькі та рідні люди. 

Я в Дніпрі. Я в Україні. Мав багато можливостей полишити країну, але я залишився – бо я вдома і це моя Батьківщина. Я тут, бо я вірю в перемогу та впевнений у невідворотності яскравого майбутнього нашої країни.

14 березня 2022


 

Катерина, 24 роки, Пологи, Запорізька область.

Мене звати Чубар Катерина і в мене є маленька донечка Марійка. Ми з міста Пологи, Запорізької області. Я працюю в школі вчителькою історії та географії, очолюю молодіжну раду м. Пологи.

Ще 23 лютого ми проводили Вебінар «Профорієнтація 2.0» для молоді міста Пологи. Молодіжною радою ми планували різні заходи для молоді, але 24 лютого  змінилось все наше життя...

Те, що почалась війна я дізналась із соц. мереж і відразу не повірила - вважала, що фейк, але потім те що, вважала фейком, стало страшною реальністю. 

Війна настала в нашому місті 2 березня, спочатку вимкнули світло разом з ним і тепло, потім відключилася вода, зник зв'язок нас відрізало від цивілізації повністю. 

3 березня почалась повномасштабна війна в місті постріли, вибухи, гради, ракети, все це відбувалось і в день і вночі, щоб вчасно почути тривогу чергували вночі по 2 години, в підвалі нашого дому створили з чоловіком зі стільців і ковдр диванчик. Їжу готували на печі, воду носили з колодців, які знаходились від нас приблизно в 5 км. Це пекло триває і надалі для пологівчан, 10 березня в місто пологи заїхала приблизно машин 50-70 машин ворожої техніки, тож ми вирішили, що треба тікати.

Так як однією машиною було їхати страшно, тож ми знайшли інших бажаючих виїхати, виїжджали по 3 машини в кожній було по 6 осіб. Пального в місті не було, тож збирали по літрам у кожного, хто міг дати. Перед виїздом на машинах спереду та ззаду на білих листках писали "діти". 

Зараз ми в місті Запоріжжя, в якому є світло, вода та тепло, це те що в нас є головним.

Волонтери Запоріжжя нам допомогли з речами, памперсами та медикаментами для дитини. За що їм дуже дякуємо.

Ми залишимось в нашій країні! Це наш дім!

15 березня 2022