ЛЬВІВ, Україна – 24 лютого у учениці 11 класу Вікторії Кравець був запланований звичайний день: заняття у вищій загальноосвітній школі Гімназія “Престиж”, а потім зустріч із другом після школи. Напередодні ввечері вона забула поставити будильник і прокинулася раніше, ніж зазвичай. «Я одразу побачила десяток сповіщень і подумала, що ще сплю, — розповідає 17-річна Вікторія Кравець. — О 5 ранку українські міста почали обстрілювати. Я лежала у ліжку і не могла зрозуміти, що відбувається. Наші шкільні уроки були скасовані, і я сиділа вдома і зі страхом гортала стрічку новин.

Війна в Україні триває вже майже два місяці, понад 10 мільйонів українців або втекли до інших країн, або перемістилися всередині країни. У тому числі близько 200 тисяч людей приїхало до західного міста Львова, де населення приблизно 721 тисяча осіб. Тут також народилася Віка.

Наразі вона відклала підручники і працює волонтеркою та реєструє біженців у Волонтерському центрі «Твори», який співпрацює з молодіжною організацією та партнером UNFPA «Молодвіж». «Я одна з тисячі волонтерів, які зараз допомагають нашій країні», – сказала вона. «Перші дні я працювала по 14-16 годин, іноді більше. Зараз моя зміна зазвичай триває 12 годин з перервами. Я займаюся розселенням біженців та координую їх реєстрацію. Коли заняття в школі відновляться, я буду волонтерити принаймні шість годин».

Люди, які втікають із постраждалих від війни районів центральної та східної України в межах країни, реєструються там, де вони планують залишитися, щоб місцева влада могла надати їм їжу, житло та задоволити інші потреби. Чоловіки віком від 18 до 60 років повинні реєструватися з міркувань безпеки.

«Було трохи нервово і напружено. І також дуже непередбачувано», – сказала вона. «Я прокидаюся, снідаю і йду волонтерити. Я зустрічаюся з різними людьми, різними історіями, створюючи нову унікальну історію нашої країни. Я ніколи не думала, що буду займатися цією діяльністю – допомагати сотням людей щодня в пошуках транспорту до кордону чи відволікати їх від жахливих думок».

 “Всі розмови про одне”

Коли день Вікторії закінчується, вона йде додому до батьків і 14-річного брата. Через постійну небезпеку їй доводиться швидше йти додому. Вона рідше бачиться з друзями. "Звичайно, я хотіла б поговорити з друзями на знайомі теми, такі як кохання, сварки з батьками, школа, в який університет вступати", - сказала вона. «Але всі розмови про одне, про війну – про всі останні новини та TikTok».

Близько третини її друзів та родичів покинули Україну. Але вона не збирається: «Я тут потрібна. Я люблю людей, волонтерство і цю країну. Я вдома, і нікому не хочу свій дім віддавати». У перші два тижні вона перестала слухати музику – під час війни робити звичайні речі здавалося недоречним. Тоді вона вирішила, що розваги – навіть перегляд телевізора – необхідні для її психічного здоров’я. Вона також готується до державних іспитів, які вимагають університети – і її найближче майбутнє невизначене. «Я боюся двох речей: того, що росіяни бомблять моє місто і що я буду змушена виїхати за кордон. Також найгірше втратити близьких».

Здається цей короткий проміжок часу триває вічність. «У мене зовсім інше бачення світу і людей загалом. Я відчуваю, що стала старшою на кілька років за 26* днів. Я стала більш стійкою до стресів, витривалою і краще працюю в команді. Я розвинула свої навички з координації та швидкого вирішення проблем. І я стала менш вразливою до негативу».

Вікторія намагається бути оптимістичною: «Я думаю, що ми відбудуємо країну. Україна стане прогресивнішою та згуртованішою, ніж була раніше».

Крім війни вона та її друзі ще часто говорять: «Треба мріяти про те, що ми будемо робити, коли все це закінчиться».

*Інтерв’ю було проведено 22 березня.