Вікторія Яловська засвідчила становлення та розвиток соціальної сфери України, адже працює в ній з 1995 року. Довгий час вона опікується питаннями захисту прав жінок та дітей, а наразі сконцентрована саме на допомозі постраждалим від насильства жінкам. Перейнявши міжнародний досвід у цій сфері, Вікторія — серед тих, хто розбудовує національну систему запобігання та протидії домашньому насильству. Для пані Вікторії допомога іншим завжди посідала центральне місце, втім 24 лютого 2022 року вона опинилася по той бік барикад та була вимушена сама шукати підтримки через початок повномасштабної війни РФ в Україні.

Вікторія Яловська засвідчила становлення та розвиток соціальної сфери України, адже працює в ній з 1995 року. Довгий час вона опікується питаннями захисту прав жінок та дітей, а наразі сконцентрована саме на допомозі постраждалим від насильства жінкам. Перейнявши міжнародний досвід у цій сфері, Вікторія — серед тих, хто розбудовує національну систему запобігання та протидії домашньому насильству. Для пані Вікторії допомога іншим завжди посідала центральне місце, втім 24 лютого 2022 року вона опинилася по той бік барикад та була вимушена сама шукати підтримки через початок повномасштабної війни РФ в Україні.

– Пані Вікторія, розкажіть, будь ласка, про себе та Ваше життя до повномасштабної війни РФ проти України.

— За освітою я педагогиня та юристка. Ще студенткою четвертого курсу, я пішла працювати в Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Так потрапила до соціальної сфери та засвідчила її становлення. У ті роки (90-ті роки. — Ред.) тільки ухвалювалися перші закони, які регулюють службу, питання захисту дітей та соціальні послуги. Потім працювала в державних органах — Міністерстві соціальної політики, в Офісі уповноваженого ВР України з прав людини. На державній службі багато було відряджень за кордон. Ми вивчали досвід Норвегії, Польщі та мене дуже зацікавила тема допомоги жінкам, які постраждали від домашнього насильства. В Іспанії, Норвегії та Польщі ми бачили притулки, які активно допомагають жінкам. Коли мені в громадській організації «Українська фундація громадського здоров’я» запропонували займатися цими питаннями, я була дуже натхненна можливістю розбудувати таку систему в Україні й перейшла до роботи в громадський сектор. Саме тоді, у 2016 році, у Харкові відкрився перший в Україні притулок за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Притулок, який відповідає всім міжнародним стандартам — з засекреченою адресою, наданням соціально-психологічної підтримки, веденням випадку жінки та визначенням допомоги, яка потрібні їй та дитині. Наразі я експертка Фонду з питань розвитку громадських систем та протидії домашньому й гендерно зумовленому насильству, займаюся відкриттям таких притулків та кризових кімнат для жінок, які постраждали від насильства.

— Чому Вам важливе питання захисту прав жінок?

— Хто потрапляє в соціальну сферу, уже не лишає її, бо розуміє свою потрібність, усвідомлює, що має сили допомогти іншим людям. Соціальна сфера не менш важлива, ніж, наприклад, економічна. Усі ми стикаємося із соціальними проблемами, потрапляємо в складні життєві обставини, які можуть бути пов’язані з хворобою дітей чи батьків, потребою в переїзді, як внутрішньо переміщені особи, з післяпологовою депресією, розлученням. З цих складних життєвих ситуацій хтось має допомогти вийти. Добре, коли це робить професіонал. Я прийшла в цю соціальну сферу, бо відчула, що в мене є сила щось змінювати та допомагати. До того ж я сама з жіночої багатодітної родини, у мене три сестри. Мама завжди нас виховувала, що дівчата мають бути сильними, спиратися на себе та вчитися, а не думати, що слабка жінка має бути за плечима чоловіка. Вчила бути вільними та рівними з чоловіками. Можливо, ось цей стрижень став тією запорукою, що я відчула, що можу працювати в соціальній сфері.

— Що Ви відчували, коли усвідомили, що Росія вдерлася в Україну?

— Коли чоловік сказав, що почалася війна, я не повірила. У мене був шок… Увімкнули телевізор, кадрів було достатньо, щоби зрозуміти, що це все, втім усвідомити було важко. Ми п’ять днів із родиною перебували в підвалі школи моєї доньки під час обстрілів. На 7-й день війни, коли в Києві атакували телевежу, ми поїхали, бо це дуже близько від нашого дому. Вирішили виїжджати, щоби дітей захистити. Моя старша донька вже повнолітня, а молодшій — 15 років. Вона постійно слідкувала за новинами та дуже переживала. Коли я спитала її, чи стане їй спокійніше, якщо ми виїдемо, вона погодилася. Коли збираєш швидко валізу, триває переоцінка цінностей. Ти розумієш, що тобі дійсно важливо, а що ні. Насамперед береш телефон та ноутбук, бо це твоя робота, твоє життя. Далі кілька речей — і все, більше тобі нічого не потрібно. Усвідомлюєш, що діти та тварини — твоя найбільша цінність. Так і виїжджали в Ужгород — наша родина, собака та кіт.

— Чому саме Ужгород?

— Коли ти займаєшся соціальними проєктами, ти не думаєш, що сам можеш опинитися в скрутній ситуації. Ти натхненний роботою, допомогою. Коли постало питання виїзду та до кого звертатися про допомогу, перша думка була тільки про колег. Я настільки вірила, що вони допоможуть, і це виправдалося. Ми місяць жили в центрі «Неємія» в Ужгороді. Вони приймають біженців, допомагають, кому потрібно, поїхати закордон, приймають та розвозять гуманітарну допомогу по Україні.

— Як війна вплинула на Вас та Вашу родину? Що допомагає психологічно триматися?

— Моя сестра жила в Ірпені, після багатьох днів у підвалі вони з маленькою донькою дивом звідти вибралися. Одна сестра в Німеччині, друга в Польщі, ще одна в Туреччині. Усі розкидані. Коли зараз передають про всі міста, які бомблять, без сліз неможливо — душа розривається. У Маріуполі, Рубіжному, Харкові ми допомагали відкривати притулки, у Сєвєродонецьку мала відкритися кризова кімната. Коли називають місто, яке або захоплюють, або вже захопили, як Херсон, наприклад, одразу згадую людей та які сили було вкладено для налагодження системи там. Коли кажуть, що бомблять Старокостянтинів, я уявляю їхній кризовий центр, ми мали там відкрити кризову кімнату. В Ужгороді, де ми перебуваємо, теж є кризова кімната. Дуже багато міст за ці роки було охоплено… Важко, дуже важко. Дуже хвилюємося за тих, хто не виходив на зв’язок у Маріуполі, Рубіжному. Але поки серед наших колег новини хороші — усі живі. Попри війну, наша команда фонду дуже натхненна — ми підтримуємо один одного та будуємо плани з відродження та розвитку далі. Дуже допомагають поради колег-психологів та перебування з ними на зв’язку. Вони писали, що плакати, хвилюватися, боятися — це нормально. Коли я прочитала пораду, що треба знайти якусь діяльність, ми почали волонтерити — допомагати переселенцям. Чистили картоплю, різали капусту, на тлі постійно слухали новини. Віра в наших бійців, у нашу армію, що все буде добре — це дає сили жити далі та підтримувати інших. Усвідомила, що замість того щоби бути в ступорі, варто знайти, як ти можеш допомогти. Живемо далі та будуємо плани.

— Чи є наразі в постраждалих від насильства доступ до спеціалізованих послуг?

— Наразі працюють усі притулки, за винятком тих територій, де ведуться активні бойові дії — Рубіжне, Маріуполь. Вони переорієнтовані на приймання біженців, але якщо звертаються постраждалі, їм не відмовляють у допомозі. Жодний притулок, жодна кризова кімната не зачинені. Фахівці є, але не в повному складі, бо дехто поїхав. Ті, хто залишилися, чергують цілодобово, знаходять вихід із ситуації. Денні центри, які розташовані на умовно безпечній території, теж функціонують. Харківський денний центр наразі зачинений, але фахівці консультують телефоном. Якщо потрібно, надають інформацію, де можна отримати гуманітарну допомогу.

— Як впливає війна на поширеність гендерно зумовленого та домашнього насильства?

— Досвід інших країн показує, що у воєнні та післявоєнні часи питання домашнього насильства та насильства щодо дітей дуже й дуже актуально. Провести аналіз звернень до поліції ми наразі не можемо. Працівники зайняті насамперед забезпеченням безпеки та задоволенням базових потреб цивільних. Ми не можемо підкріпитися статистикою, що насильства стало більше. Кількість звернень на 102 не збільшилася. Аналіз тих звернень, які надходять на телефони довіри, також не фіксує приросту. Ми фіксуємо, що такі звернення є, але досвід інших країн показує, що збільшення домашнього насильства станеться після задоволення базових потреб людей. Адже війна зокрема дестабілізує психіку людей, що призводить до збільшення агресії. Війна впливає, але цей вплив має відтермінований характер. Тому ми зараз діємо на випередження.

— Які головні виклики наразі перед системою запобігання та протидії домашньому насильству?

— Головний виклик пов’язаний із тим, що випала важлива ланка системи — поліція. У мирному житті поліція була тією службою, яка мала зупинити насильство та перенаправити жінку до притулку, який має приховану адресу. Там жінка підписувала згоду про нерозголошення адреси, їй пояснювали доцільність цього — щоб уникнути загрози від кривдника для неї та інших жінок, працівників. Наразі клієнтці не можна просто сказати, куди їй їхати. А правоохоронці, як я вже казала, зайняті безпекою, тож ця важлива ланка випала.

Також викликом є відтік кадрів. Фахівці їдуть за кордон, щоби зберегти життя. У великих містах, де є перебої, наприклад, у роботі транспорту, працівники не можуть фізично добратися до місць роботи, тому було таке, що їм доводилося просто ночувати в закладах.

Також досвід інших країн показує, що там де війна, окупанти, які не перед чим не зупиняються, є випадки сексуального насильства. Як правило, вони непоодинокі, а системні. Такі звернення вже почали з’являтися. Втім, це явище також має відтермінований характер. Ми про нього почуємо, коли жінка буде в безпечному місці, адже в окупації про таке не повідомляють через страх за життя. Для системи це буде великим викликом, бо в Україні досі немає окремої спеціальної установи для жінок, які були зґвалтовані. Наприклад, у Європі діють центри для зґвалтованих, де жінці надається медична, соціально-психологічна допомога, у разі необхідності — реабілітація. Ще до війни ми обговорювали, що такий центр потрібен Україні, хоча б один, але наразі констатуємо, що його поки нема. Імовірно нам доведеться адаптувати вже наявні моделі допомоги під такі випадки та провести навчання фахівців, аби надавати кваліфіковану допомогу тим, хто потерпів від сексуальних злочинів.

Також певним викликом буде влаштування осиротілих у війну дітей у сімейні форми виховання. Ця модель буде профілактикою жорстокого поводження з ними та профілактикою повернення до практики інтернатів, від якої Україна в останні роки відходила.

— Як усе це змінює Вашу роботу та діяльність UNFPA?

— Ми вже впроваджуємо нові ідеї, аби адаптуватися під нові умови в Україні. Раніше міста та громади самі створювали мобільні бригади соціально-психологічної допомоги постраждалим від насильства та утримували їх. Але Фонд наразі вирішив узяти це на себе, у зв’язку з тим, що фінансування місцевих громад тепер більше спрямоване на допомогу, пов’язану з війною. Підготовка до їхнього відкриття почалася з квітня, до кінця місяця ми плануємо запустити 24 бригади соціально-психологічної допомоги в містах 12 регіонів України. До їхнього складу входитимуть психолог та соціальний працівник, які матимуть транспорт, тож зможуть доїжджати до місць проживання постраждалих. Це дуже полегшить життя тим, хто мешкає в невеликих населених пунктах, адже їм складно добиратися до спеціалізованих послуг, які переважно розташовані у великих містах. Далі такі бригади відкриватимуться по всій Україні — на територіях, підконтрольних українській владі. Також фахівці бригади консультуватимуть телефоном та будуть на контакті з постраждалими стільки, скільки вони того потребуватимуть. Головна ідея запуску мобільних бригад — посилення місцевих систем протидії насильству. Наразі багато центрів соціальних служб залучені до надання гуманітарної допомоги та розселення людей, тобто займаються забезпеченням життєво важливих простих сфер. Приплив населення до заходу України наразі шалений і всі ці люди потребують соціальних послуг. Тож бригади працюватимуть як із місцевим населенням, так і з переселенцями, особливо в місцях їхнього компактного проживання. Українцям за кордоном теж потрібна допомога та психологічна підтримка. Багато з них не знають іноземної мови, але важливо, щоб у них був доступ до допомоги. Тож, вони також зможуть звертатися до мобільних бригад телефоном. Наразі ми згуртували всю команду на швидкий запуск цієї моделі. Попри війну, усе має відбуватися за стандартами, з націленням на якість. Будемо залучати фахівців, які перемістилися з регіонів, де тривають бойові дії, будемо набирати нових. Їхнє навчання відбуватиметься онлайн, їм буде забезпечена постійна підтримка, супервізії, супровід, запроваджена система моніторингу, звітності.

Крім того, через війну Фонд вирішив відтермінувати конкурс на залучення нових громад до проєкту «Міста та громади, вільні від домашнього насильства». У проєкті вже 30 міст та громад, де розбудовуються або тільки почали розбудовувати системи протидії домашньому насильству. Роботи наразі багато, тому Фонд вирішив сконцентруватися на тих, хто вже долучився до проєкту. До цієї роботи долучаються й переміщені зі сходу фахівці. Наприклад, наш муніципальний консультант із Сєвєродонецька наразі волонтерить у львівському притулку — проводить консультації з постраждалими жінками.

— Якими є Ваші плани?

— За декілька днів до повномасштабної війни ми з 15 колегами з різних куточків України збиралися в Києві та обговорювали ідею створення Асоціації фахівців соціальної сфери з питань протидії домашньому насильству. Ми обговорили плани, місію, візію. На тижні, коли почалася війна, ми мали її реєструвати. Війна внесла свої корективи, але наразі знову хочемо повернутися до цього питання. Також дуже хочеться повернутися додому — у Київ, тому моя родина не поїхала з України, щоб у разі чого була можливість швидко це зробити. Мої плани — працювати, допомагати та залишатися позитивною. Ділитися цим позитивом із колегами, не думати про погане. Нам є що відбудовувати та є куди розвиватися.

Проєкт «Міста і громади, вільні від домашнього насильства» – це проєкт UNFPA з розбудови муніципальних систем запобігання та протидії домашньому та гендерно зумовленому насильству, який фінансується Урядами Великої Британії та Канади.

Проєкт спрямований на посилення спроможності та ролі муніципалітетів у розбудові стійких механізмів захисту та надання допомоги постраждалим від домашнього насильства.