Олександр живе в Краматорську на Донеччині та волонтерить у місцевому ТатоХабі. У нього є дружина та двоє дітей — старший Михайло і молодша Марія. До 24 лютого Олександр займався бухгалтерськими програмами як приватний підприємець, очолював ОСББ, координував ГО «Активна громада» у Краматорську, Словʼянську та Миколаївці Донецької області, проводив заходи для людей, тренінги. А у вільний час вирощував кактуси у себе на балконі. Однак з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну частину активностей довелося згорнути.
— У ТатоХаб я планував йти на постійну роботу, а вийшло на волонтерську, — говорить Олександр. — Їм потрібен був адміністратор заходів, співбесіда була призначена на 27 лютого. Тепер є запит на гуманітарну підтримку людей і займаюся цим.
Олександр памʼятає, яким страшним було 24 лютого. У перший день, як голова ОСББ, він брав участь у постійних нарадах з міською владою. Як бути з домофонами, що робити з укриттями, ліфтами, як оповіщати людей? Паніки не було, але нагальні питання слід було вирішувати.
— По місто було декілька прильотів. Ми були з дітьми в коридорі, постійні плач і сльози. В укриття не ходили тому що тверезо розуміли, що справжні бомбосховища невідомо де, а підвали панельних будинків — пастка. Тому користувалися правилом двох стін. Це було дуже важко. Тим паче син памʼятав ще події 2014 року, коли в Краматорську розбомбили його школу. Він мав тоді якраз іти в перший клас і вибухи добре закарбувалися в його памʼяті.
Його сину Михайлу зараз 13 років, доньці Марії — девʼять. Разом з мамою вони евакуювалися з Краматорська на початку березня. Спершу вагалися чи виїжджати. Дружина довго вагалася також, однак родина не хотіла, аби син Михайло повторно переживав травму 2014 року і тим паче не хотіла, аби щось трапилося з молодшою Марією.
Олександр пригадує, що в перші дні на вокзалі в Києві був великий наплив людей, що тікали від війни. У Краматорську такого не було, хоча постійно лунали сирени і було чути далекі обстріли. Тому родина перечекала поки перша хвиля охочих евакуюватися спаде. Тоді Олександр відвіз дружину з дітьми на безпечну територію, звідки вони поїхали до Німеччини.
— Прощатися з родиною було дуже важко, але я розумів, що це їм потрібно. З одного боку я шкодував, але ми бачили як на психіці сина відобразилися наслідки 2014 року. Дружина розповідала, що коли вони в Німеччині їхали потягом повз аеропорт і десь загудів літак, то діти аж під сидіння поховалися. Проблеми з психікою вилазять у дуже незвичних місцях. Тому я знаю, що рішення евакуюватися було правильним, а розлуку ми переживемо. Бо залишатися — це значно гірший варіант.
Щодня після девʼятої вечора, коли закінчується робочий день, Олександр зідзвонюється з сімʼєю. Це єдина можливість поспілкуватися з рідними, адже діти мають навчатися у двох школах — українській та німецькій та є різниця в часових поясах.
— Діти вчать мову. Ми пояснюємо їм, що це така велика пригода і можливість підтягнути мовні навички. Англійську за півтора-два місяці син вивчив краще, ніж за роки в школі. Плюс нові знайомства та друзі. Дочка ще маленька, не знає мов, але поки проблем зі спілкуванням з тамтешніми дітьми у неї не виникало. Син грає на гітарі, і йому в Німеччині навіть подарували інструмент, але вони переїжджали на іншу квартиру і не змогли взяти його з собою. Та й все одно часу не вистачає. Морально дуже важко.
Олександр лишився в Краматорську, бо за кордон з сімʼєю не виїхав би, а тікати в інші регіони, маючи тут справи, будинок і мешканців, які лишилися, не міг. Як голова ОСББ він роками був помічником для людей, особливо літніх. Зараз разом з волонтерами Олександр допомагає сусідам, якщо комусь треба доставити ліки чи їжу. Підтримує усіх, хто залишився. З групою волонтерів вони розробили рекомендації, що має бути в бомбосховищах, як облаштувати придатні під укриття підвали, знайшли спонсорів, які допомогли провести в сховища електрику та інтернет.
Нині обсяги гуманітарної допомоги, що надходить у Краматорськ збільшилися, оскільки стало більше людей, які її потребують. Багато хто втратив роботу, а за три місяці навіть ті запаси, що були, скінчилися. Усі вантажі, що надходять в місто, розподіляються на склади, далі їх фасують і розподіляють між волонтерами. Щодня ТатоХаб видає більше двох тисяч гуманітарних наборів.
Ще один напрямок роботи ТатоХабу — евакуація. Після того, як обстріляли залізничний вокзал у Краматорську, станція не працює. Людей перевозять автобусами та автомобілями. Волонтери координують посадку на автобуси, узгоджують маршрути з перевізниками тощо. З міркувань безпеки автобуси їздять з різних точок міста не за фіксованими маршрутами.
— Вчора я перенаправляв групу людей з Лисичанська на евакуацію, — розповідає Олександр. — Коли бачиш їхні очі, усвідомлюєш, що вивезти родину було правильним рішенням. Немає сенсу чекати. Краще виїхати на місяць раніше, ніж на день пізніше.
Олександр розповідає, що ситуація в Краматорську вже теж складна. Газопостачання немає кілька тижнів. У деяких районах немає води, є перебої зі світлом. Люди готують їжу на електропічках, або мангалах у дворі. Громадський транспорт працює, є декілька нових тролейбусних маршрутів, але ходять вони нечасто. Магазини відкриті і їжа є, але продукти подорожчали вдвічі та втричі. Аптеки також працюють, але з поставками є перебої, оскільки раніше більша частина медикаментів доставлялася з Харкова. Зараз постачальники возять ліки з Дніпра і процес налагоджується.
Олександр каже, що на випадок якщо почнуться серйозні обстріли Краматорська, то має екстрений план. Машина заправлена, речі зібрані, запас їжі на тиждень є. Завдяки своїм активностям та волонтерству Олександр має друзів в багатьох областях України і сподівається, що не пропаде. Але на найближчий час план простий — поїсти, поспати і допомагати людям.
— У мене немає часу втомлюватися. Ми працюємо сім днів на тиждень фактично, переключаємося між евакуацією та гуманітаркою. Оскільки в ТатоХабі ще є довоєнні запаси розмальовок і фарб, то до нас звернулися волонтери-аніматори і проводять щонеділі заходи для дітей. Приходять діти з сусідніх дворів, яким зараз немає чим зайнятися, ми також залучаємо дітей з інвалідністю. Звісно людей небагато, бо ми маємо враховувати безпекову ситуацію. Але поки потрібна наша робота, ми працюватимемо.
Татохаб.Краматорськ відкритий в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру, яку реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча тасільськогосподарська організація ООН (ФАО).
Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США
в Україні, а також уряди Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
