У табір приїхала на початку літа, за пропозицією подруги мами, разом з молодшою сестрою. Не очікувала, що тут буде так неймовірно. Це не зовсім табір. Тренінги які тут проходять допомагають зблизитися з людьми. Коли побачила тих, хто буде в моєму загоні спочатку думала, що з цими підлітками спілкуватися не зможу, бо вони надто дорослі і далекі. А після першого спілкування на тренінгах зрозуміла, що можливо вони мені вже близькі. Додому я повернулася щасливою. На жаль вдруге пройти програму не можна. Я дуже сумувала за тим часом, коли була тут. Тому коли прийшла пропозиція стати інструкторкою – дуже зраділа. На цій, четвертій  зміні зустріла тих, хто був на першій зміні. І тепер ми команда інструкторів. Вести тренінги важко, бо це не має бути лекція, а має бути те, що стане натхненням для тих, хто сюди приїхав.

Зараз я інструкторка наймолодшого загону – 13 – 14 років. Ці діти спочатку усі мовчали. Але за кілька тижнів ситуація змінилася. І тепер я знаю безліч історій підлітків з регіонів, які опалила війна в Україні.  І це вплинуло на мій вибір професії. Тепер я ще більше впевнилася, що стану військовою психологинею і буду вступати до навчального закладу в Одесі. Саме це я обіцяла моєму татові, який загинув на війні, під час звільнення острова Зміїний в травні 2022 року.

Мій тато був найкращим, він був справжнім героєм. Колись ми жили в Криму, в містечку Саки, біля Новофедорівки. Але в 2014 році, коли півострів захопили російські війська, тато прийняв рішення – зрадником бути не можна. Він вивів людей, вивіз техніку з Криму і продовжив службу. Наша родина переїхала до Миколаєва. Моя мама теж військова. Згадую ранок 24 лютого. Напередодні я до глибокої ночі готувала з однокласниками важливий проєкт. Вранці мама підняла мене о 5 годині, і сказала, що почалася війна, і на столі лежать мої документи. Під час тривоги треба спускатися до бомбосховища і брати їх з собою. Перший день було страшно, і коли мама повернулася після служби додому, я зрозуміла, що все буде добре. Я почала підлаштовуватися під ситуацію.

За кілька днів до цього тато вже переїхав в Одесу, щоб виконувати бойові задачі. Він ще повертався до Миколаєва, щоб привітати мене з Днем народження. І навіть виконав мою заповітну мрію – завести кошеня. Тепер я відповідаю за маленьке створіння. А також відповідаю за маму, яка дуже тяжко переживає смерть татка. Він загинув в той час, коли гелікоптер з українськими військовими летів вже на звільнений острів. Але, гвинтокрил попав під обстріл, і тата не стало. Це дуже боляче, знати, що його вже нема. Той день, коли тата не стало, пам’ятаю до хвилин. Ми були на дачі, все було добре. І тут нам зателефонували, що тата не стало. 20 липня 2022 року татові мало виповнитися 50 років і він збирався піти з служби. В нього було безліч планів, що до того, як ми перебудуємо цю дачу. Але зараз вже цього не буде. Та тепер, після тренінгів я впевнена, що все буде добре.

Хоча Миколаїв продовжують обстрілювати ракетами і бомбами, покидати його я не збираюся. Я маю обов’язок підтримати мою маму, і здобути фахову освіту.

Усім своїм ровесникам хочу побажати – не замикатися в собі. Перші три дні в таборі я виплакувала усі свої сльози. В мене була можливість виговоритися. Тому усім своїм одноліткам хочу порадити – знайдіть людину, яка вас вислухає, і після цього зрозумійте, усі ваші проблеми можуть бути вирішені. Не бійтеся такого досвіду. Треба повірити в те, що поруч з вами чимало гарних людей. І в цьому мене переконав мій табірний досвід.