Про те, які жахи відбувалися у Бучі та які масштаби вони мали, місцева мешканка Олеся дізналася вже тоді, коли місто повернулося під контроль уряду України. Всі 36 днів поки місто контролювала армія Росії, Олеся із чоловіком та трирічним сином переховувалися у себе вдома. Невелике подвір'я із тунелями в огорожі для того, щоб мати можливість ходити до сусідів не виходячи на вулицю, — стало єдиним доступним їм простором. Там, у їхньому маленькому світі поміж обстрілів, вони сповна відчули що таке війна: розстріл сусіда, викрадення сусідки, людські рештки на вулицях.
Після пережитого Олеся отримала допомогу мобільної бригади соціально-психологічної допомоги UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення. Займалася із психологом й соціальною працівницею.
“Тоді я вперше від початку війни заплакала. Ми три години розмовляли в альтанці поряд із домом. Коли тримаєш це все у собі, а потім виплескуєш, відчуваєш полегшення”, — говорить жінка.
Нині вона знову викладає студентам в університеті, займається наукою та намагається відновити дім, який зруйнували обстріли.
Як Олесі вдалося впоратися із пережитим — вона розповіла UNFPA.
“Дуже багато розстріляних машин, і діти, і жінки вбиті лежать на дорозі”
Я живу у Бучі, буквально у ста метрах від Ірпеня й за декілька кілометрів від аеропорту у Гостомелі, який з першого дня повномасштабної війни був під обстрілами.
Вже з 25 лютого російські солдати ходили поряд із нашим будинком, над домом літали їхні гелікоптери. Ми не знали, що відбувається: чи це їхні літаки, чи наші. Із новин знали, що почалася війна, але більше нічого не розуміли. Майже одразу ми побачили біля свого дому людей у чорній формі, із автоматами і надписами СОБР позаду. На той момент ми не розбиралися у типах військових підрозділів, думали, можливо, це наші поліцейські. Вийшли на вулицю, запитуємо: “Щось сталося?”. Вони російською відповідають: “Ні, все добре”. Лише згодом ми дізналися, що це був російський спеціальний загін швидкого реагування.
Через два дні російські солдати почали розстрілювати місцевих, які намагалися виїжджати. Мій чоловік пішов перевірити чи можемо ми евакуюватися, приходить і каже: “Дуже багато розстріляних машин, і діти, і жінки вбиті лежать на дорозі. Ми не поїдемо, це як лотерея, як російська рулетка: ти або виживеш, або ні”. Ми вирішили залишатися у місті. А згодом навіть якби хотіли виїхати, вже не змогли б — мости до Бучі підірвали і ми залишилися тут як на острові, відірвані від світу.
З перших днів у нас не було ні світла, ні тепла, ні газу, ні зв’язку, телефонні вежі підірвали. Були лише постійні обстріли. В якийсь момент поряд із нами, на перехресті Вокзальної і Яблунської вулиць, почався бій. Під час нього снаряд влучив у наш будинок. Нас врятувало лише те, що навколо багато дерев. Коли гул вибухів затих ми побачили, що всі вони повалені й зрізані. Вони так і лежали на вулицях, аж поки місто не повернулося під український контроль. Через ці гори дерев росіяни не обрали нашу вулицю, як точку з якої обстрілюватимуть Ірпінь. Зупинилися на сусідній. Це нас врятувало.
“Ми навіть не запалювали свічок, аби вони не здогадалися, що хтось є вдома”
Ми ніяк не могли повірити, що ми в окупації. Сподівалися, що українська армія звільнить місто. Чуємо бій же іде, думаємо: "От-от і наші будуть тут, ще зовсім трішки потерпіти".
Ми прийняли рішення, якщо вже не можемо евакуюватися, то будемо просто ховатися, щоб вони нас не бачили. За ці 36 днів поки місто було під контролем росіян ми навіть не запалювали свічок, аби вони не здогадалися, що хтось є вдома.
Наш дім був епіцентром боїв, опинившись посеред двох вогнів. Все навколо палало. У сусіда дах знесло. По вулиці були влучання. Весь цей час ми перебували якщо не у підвалі, то просто на підлозі.
Але до всього починаєш пристосовуватися, тож ми взялися за облаштовування побуту у тих умовах, які були. Я дістала всі запаси: квасолю, заготовки до борщу, закрутки, макарони, крупи. До того ж ті сусіди, які наважилися виїжджати, залишали для нас свої запаси продуктів. Почали думати, як це все готувати. Сусіди поділилися підходом: берете дві цеглини, зверху кладете будь-яку залізяку і на неї каструлю. Диму майже немає тому, що ця конструкція по суті на землі. Так ми залишалися не помітними.
Якщо їжа бодай якась та й була, то із водою — біда. Ми пригадали, що через одну вулицю від нашої була криниця. Час від часу пробирались туди по воду.
В якийсь із днів, прибігає мій чоловік і каже: “Нашого сусіду просто у мене на очах розстріляли”. Він пішов по воду й коли вже повертався наштовхнувся на групу російських військових. Він був в одязі, схожому на військовий, мав татуювання. Це їм не сподобалося. Вони його перевірили, поставили до стіни і розстріляли впритул". У нього залишилась маленька дитина, якій на той момент було лише 2 місяці. Коли стемніло, сусіди наважилися вийти, щоб забрати його тіло і поховати.
З того часу ми взагалі не виходили на вулицю. Зробили лазівки до інших сусідів в огорожах. Щоб не ходити по воду, поставили бочки під стріху. Кип'ятили цю дощову воду кілька разів, додавали лавровий лист і пили.
Наша собака постійно бігала за межі двору. В якийсь момент вона принесла із сусіднього дитячого майданчика кісту. Було видно, що це не частина якоїсь тварини — це частина людської руки. У вечері чоловік пішов подивитися, що відбувається. Посеред дитячого майданчика лежали обгорілі тіла декількох людей. Вже потім від поліції ми дізналися, що це тіла родини — чоловіка, дружини, дідуся, бабусі і двох дітей. Вони були нашими сусідами, вчителями місцевої школи. Їх вбили, а потім намагалися спалити. Тіла так і пролежали, під дубом до кінця окупації.
“У твій дім заходять військові, а ти лежиш на трирічній дитині, щоб він не видав і звуку й вас не помітили”
З часом ми почали звикати до обстрілів. Навчилися відрізняти з чого і звідки стріляють. Коли треба лягати на землю, а коли можна продовжувати робити свої справи.
Потім російські військові почали ходити по будинках. Заходили у кожну хату. І до нас теж. Але в нас частина будинку не добудована, стін немає, нічого немає, вони подумали, що тут ніхто не живе і не заходили всередину. На всіх таких будинках вони ставили мітку — жовтий зафарбований круг. Це означало, що нікого немає, або ніхто у цьому домі не живе. Жовте не зафарбоване коло означало, що потрібна повторна перевірка.
Коли вони зайшли у наш дім, вони нас не бачили, а от ми їх — так. У мене було відчуття, я б не сказала страху, а швидше безпорадності. Ти лежиш на своїй трирічній дитині, щоб він не пікнув. Пошепки шось йому розкажеш, якусь казочку, щоб він не видав і звуку, щоб нас не знайшли.
Потім вони зайшли до сусідів, почали їх грабувати, виносити все. Вони тричі приїжджали до них на БТРах. Наче новорічну ялинку наряджали їх награбованим.
Ти це все бачиш і нічого зробити не можеш. У тебе немає зброї, у тебе немає захисту, ти не можеш нікуди втекти. Ти можеш лише тихо сидіти у куточку. Твоє головне завдання — вижити.
“Якоїсь ночі ми прокинулись від тиші. І це жахає навіть більше ніж постріли”
Мій син, хоч і зовсім маленький, говорив: “Мама, коли вони закінчать стріляти, буде сонечко”. Коли ми вперше почули тишу, справді було сонечко.
Якоїсь ночі ми прокидаємося від того, що просто тихо. Це жахлива тиша. Ти розумієш, що вони можуть відійти, а потім з Бородянки почати рівняти нас із землею. Як вони це робили з Ірпенем. І це жахає ще більше.
Ще декілька днів ми боялися виходити на вулицю. Інформації ніякої немає і ти просто не віриш, що все вже позаду.
А потім наважилися вийти й побачили десятки автобусів, сотні журналістів, камери, фотоапарати. Ми ж їх бачимо і думаємо: “Нас вже точно звільнили”. Ми багато ходили із цими журналістами і завдяки цьому почали дізнаватися, що відбувалося на сусідніх вулицях, у будинках, які раніше здавалися зовсім поряд, а у період окупації — так далеко.
Ми лише чули від поліції: така то вулиця закатовані, такий то будинок — згвалтування до смерті. На сусідній вулиці знайшли тіла родини, яка у момент розстрілу просто сиділа за столом. Їх так і знайшли — із розбитими чашками поряд. Ми бачили тіла із жахливими катуваннями, які важко навіть було б уявити. Люди опізнавали своїх рідних по обручках, металевих предметах, прикрасах.
“Я вперше від початку війни заплакала”
Під час окупації я не дозволяла собі плакати. Ти маєш триматися, дбати про своє виживання, про свій побут. Та й перед дитиною я не хотіла показувати свою слабкість.
Психологічно найважчими були останні два тижні. Це були щосекундні обстріли. Вони гатили з усього. Мені здавалося, що вони хочуть Ірпінь просто стерти з лиця землі. Це ніби була концентрація їхньої люті.
Коли вони пішли, я всеодно не вірила, не могла розслабитися, очікувала постійно, що щось знову трапиться. Тримала себе у лещатах. А потім до мене приїхали психологині мобільної бригади UNFPA. Дитини немає поряд, ти можеш не тривати свій біль у собі, із тобою розмовляють, запитують у першу чергу не що потрібно зробити, а “як ти”. Тоді я вперше від початку війни заплакала. Ми три години розмовляли в альтанці поряд із домом. Коли тримаєш це все у собі, а потім виплескуєш, відчуваєш полегшення. Наче приймаєш приємну теплу ванну із шампанським.
Ми досі підтримуємо зв’язок, коли я відчуваю потребу. В таких ситуаціях важливо знати, що хтось просто є поряд, що хтось може дати пораду.
Ця війна всіх змінила. Після пережитого я стала більш не терпимою до несправедливості. А ще ми всі стали більш людяними. Сусіди з яким колись може сперечалися, стали майже як родичі. Ми стали згуртованими.
Коли у тебе стрес, і тобі потрібна допомога, треба збиратися і радіти найменшому чому можна порадіти і творити добро.
А поряд завжди будуть ті, хто підтримає, допоможе відпустити біль і жити із цим досвідом. Допомога є, варто лише звернутися.
Мобільні бригади оперативно приїжджають на виклики й надають психологічну, соціальну допомогу, за потреби скеровують для отримання юридичної чи медичної консультації. Можуть допомогти переїхати у безпечне місце.
Бригади працюють за підтримки UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, у координації із Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Міністерством соціальної політики України та за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Канади, США, Гуманітарного фонду для України (UHF).
Мобільна бригада у місті Буча працює за підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF).
Мобільна бригада у місті Ірпені працює за фінансової підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID.
Контакти мобільних бригад шукайте на сайті UNFPA.
Матеріал створено за підтримки Бюро гуманітарної допомоги USAID. Думки, погляди та рекомендації, викладені у цьому відео не обов’язково відображають офіційну політику чи позицію UNFPA або уряду США.
