Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кожне третє немовля народжувалося в лікарні, яку підтримує UNFPA, Фонд ООН у галузі народонаселення

Незважаючи на небезпеку – понад 850 підтверджених нападів на заклади охорони здоров’я – лікарка акушер-гінеколог Олена Мохонько допомогала народжувати жінкам у Чернігівському пологовому будинку (70 дітей за місяць). Вона приєдналася до чотирьох із цих жінок, щоб відсвяткувати перші дні народження їхніх дітей. 

У цьому матеріалі матері діляться своїми історіями та досвідом народження дітей у місті під обстрілами. 

Ніна та Юлія

В останні кілька тижнів вагітності Ніни, план пологів кардинально змінився через загострення конфлікту. Знаючи, що вона може не потрапити до лікарні, Ніна створила «план Б».

«Я готувалася до пологів у підвалі», — каже вона, згадуючи, як її громада згуртувалася, щоб допомогти. «Люди з нашого району мали різні запаси їжі: у когось були крупи, у когось консерви... у кожного були якісь харчі та засоби гігієни, тому ми мали найнеобхідніше. Я знайшла в інтернеті перинатального психолога – тоді ще був зв’язок – і запитала, що робити в моїй ситуації. Вона мені все детально пояснила: як перерізати пуповину, як перевірити плаценту».

Коли прийшов час, Ніна викликала швидку допомогу, але їй сказали, що персонал може реагувати лише на вогнепальні поранення. Волонтер відвіз Ніну в пологовий будинок, тому їй не довелося народжувати в підвалі, але на цьому випробування не завершилися.

Ніна згадує систему, яка діяла в лікарні на той час: «Якщо не було ракетного обстрілу, нас виводили на перший поверх і жінки народжували в коридорі – далеко від вікон. Але коли ситуація була критична, то нас спускали в бомбосховище. Це був просто жах: немовлята плакали, жінки народжували... Я народжувала в коридорі. Інші жінки лежали поруч зі мною або народжували».

«Незважаючи на хаос, медичний персонал працював дуже злагоджено. Директор пологового будинку особисто пройшовся по першому поверху, перевірив наше самопочуття, хвилювався за всіх», – каже Ніна.

Ніні надали швидку та ефективну післяпологову допомогу та виписали її з дитинкою Юлею. Коли вони приїхали додому, був сильний обстріл. «Ми весь час були в підвалі. Коли усе навколо трохи стихало, ми піднімалися лише в туалет або швидко приготувати їжу».

«Через гул літаків уночі неможливо було спати».

 

18 березня, коли Юлі було 11 днів, Ніна забрала дітей і поїхала на евакуаційному автобусі. «Місто було в диму, без освітлення, — згадує Ніна. «Зібрали дані кожного з пасажирів, зафіксували, хто де сидить, щоб у разі обстрілу потім розпізнати тіла».

 

Ніна провела у Польщі два місяці, а потім повернулася додому. «Для мене важливо, щоб мої діти ходили рідними вулицями, чули рідну мову. Я щаслива, прокидатися у власному домі, і що мої діти живі та здорові».

Ірина та Амелія

Ірина, одинока мама. ЇЇ чоловік помер за два дні до народження дочки. «Із перших днів війни він пішов захищати наше місто, — каже вона. «Я просила його не йти, тому що мені треба народжувати, але він сказав: «Хто, як не я?» 3 березня він потрапив під обстріл і був поранений, а через два дні помер».

Ірина перебувала в бомбосховищі, коли почула цю трагічну звістку.

7 березня вона народила в тісній кімнаті лікарні, яку описує як «маленька шафа». Місто було відрізане від електрики та комунікацій, а крихітну кімнату перетворили на операційну з генератором та іншим необхідним обладнанням. Там вона народила Амелію за допомогою кесаревого розтину.

«Протягом першого тижня свого життя Амелія не дихала», — розповідає Ірина, описуючи, як її дитину перевели до відділення інтенсивної терапії. «Я була готова віддати все, щоб вона вижила. Я розуміла, що її батька вже не повернути і сподівалась, що з дочкою все буде гаразд».

Через тиждень після народження Амелія почала дихати самостійно. Ірина відчула величезне полегшення. «Коли нас виписали, ми відразу ж покинули місто, — згадує вона. «Волонтери відвезли нас на Хмельниччину». Ірина із немовлям пробула там місяць, але дуже хотіла повернутися додому. «Працівники моргу погодилися не ховати тата Амелії, доки ми не повернемося, але в нас не було багато часу», — каже вона. Як тільки російські війська були відкинуті від міста, Ірина повернулася.

«Амелія була моїм порятунком. Якби не вона, не знаю, як би я все пережила. Тільки вона давала мені сили жити далі».

Катерина та Софія

Перейми у Катерини почалися у той час, коли вона ховалася в підвалі. Місто перебувало під атакою, але їй таки вдалося дістатися до лікарні до 5 вечора. Катерина народила Софію у темному гамірному коридорі лікарні близько опівночі 7 березня.

«Коли Софія народилась, нас перемістили в лікарняний бункер для безпеки, — згадує Катерина. «Ми провели перші години її життя під землею».

Наступного ранку Катерину виписали і вона поїхала до сестри в Чернігів, де тривав обстріл. «Ми сховалися в підвалі і сиділи там три дні. Було холодно… не було ні світла, ні води», — каже вона. «Мені потрібно було десь знайти їжу для дитини, тому що в мене не було молока».

Її чоловік із 4-річним сином Михайлом перебували у бабусі та дідуся в окупованому селі Іванівка, що за 20 хвилин їзди. Перебування далеко від сина викликало у Катерини тривогу, вона була засмучена, але не могла дістатися до нього через конфлікт.

«Ми з сестрою поїхали до Львова. Протягом місяця, який ми там перебували, я плакала кожен день. Коли звільнили наше село, до нас привезли мого сина Михайла, — розповідає вона. «Мої діти та близькі – це єдина радість, яка додала мені сили пережити цей рік».

Марина та Діана 

Марина народила в коридорі лікарні в ту ж ніч, що й Ніна та Катерина.

Марина описує, як за кілька тижнів до народження Діани вона готувалася до народження дитини, а також як «прокидалася від усвідомлення того, що почалася війна».

Марина приїхала в пологовий будинок вдень 7 березня, бажаючи уникнути нічних подорожей у час комендантської години. «Найбільше я боялася, що на нас впаде бомба», — каже вона. «На щастя, обійшлося».

Незважаючи на стрес від пологів під час бомбардувань, Марина щаслива, що все пройшло добре. 

Наступні два тижні родина з немовлям сиділи в підвалі. «Хоч і було світло від генераторів, але все одно було холодно, — розповідає Марина. «Ми були одними з тих, кому пощастило хоч із деяким комфортом».

«Ми вирішили поїхати з Чернігова, тому що залишатися з новонародженим немовлям було небезпечно. Ми поїхали в Борзну Чернігівської області, де жив батько мого чоловіка, — розповідає вона. «Один інцидент, який виринає у памʼяті, — коли пішохідний міст, яким ми виїжджали з міста, підірвали через день після того, як ми його перетнули. Якби ми відклали наш виїзд іще хоча б на один день – ми б уже не змогли виїхати».

Сім’я Марини щаслива і радіє появі Діани. «Наш первісток, мій син, з нетерпінням чекав на свою сестричку. Він нам дуже допомагає. Діана — перша дівчинка у нашій великій родині, і ми вдячні, що ми живі та здорові», – сказала Марина.

 

Акушер-гінеколог Олена Мохонько

Олена Мохонько весь час жила і працювала в Чернігові. «Мені довелося піти на роботу, бо я лікар, я присягнулася допомагати іншим. У своїй роботі найбільше я люблю бачити тата, який плаче, і спостерігати за радістю батьків, коли вони вітають свою дитину з появою на світ», — каже вона. «Коли наше місто окупували, моя робота кардинально змінилася. Мені довелося проводити пологи та операції в екстремальних умовах. Ми перенесли все необхідне обладнання в бомбосховище і на перший поверх нашої будівлі лікарні».

Вона описує, як невпинне бомбардування вплинуло на її з чоловіком життя вдома. «Був час, коли ми настільки втомилися від постійних обстрілів, що більше не ходили в бомбосховище. Я досі пам’ятаю шум літаків уночі – ми з чоловіком трималися за руки, через кілька секунд чули вибух і раділи, що ракета не влучила в наш будинок».

«Мене, як акушера, надихає сила та стійкість українських жінок, які народжують серед руйнувань, спричинених війною. Вони справжні героїні», – каже Олена. «Я вірю, що за допомогою міжнародної спільноти та рішучості українського народу ми зможемо подолати ці виклики та створити краще майбутнє для наших дітей».