“Ми залишились без захисту й не розуміли, що робити”, — такими для Ганни Тартинських, психологині із нині не підконтрольного уряду України Бердянська, були перші дні війни. Та попри загальну розгубленість, майже одразу почала надавати допомогу іншим у службі психологічної підтримки міста. А евакуюючись допомогла змінити життя 6-річного хлопчика із Маріуполя. Його батьки загинули під час обстрілу міста. Ганна допомогла йому виїхати у Дніпро й знайти родину. 

Після переїзду Ганна влаштувалася працювати у мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги міста Дніпра. Опісля — до Центру допомоги врятованим. Обидва сервіси працюють завдяки підтримці UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення. 

Ганна розповіла UNFPA про те, яким для неї був початок повномасштабної війни, як почала нове життя у новому місті й дала шанс на щасливе дитинство хлопчику із Маріуполя. 

“Те в якому стані проїжджали люди з Маріуполя і що з ними відбувалося — це, мабуть, було найстрашнішим”

Перший день повномасштабної війни не був неочікуваним, але був страшним. Наше місто — Бердянськ, було лише за 70 кілометрів від тодішньої лінії фронту. Всі вісім років ми жили в тривозі, а лютий був особливо емоційно складним. Ми розуміли, що насувається. 

Мої діти, як волонтери, готували шляхи евакуації. Але 24 лютого ми не змогли нікуди поїхати. Всюди вже були російські війська. 

У перший тиждень треба було пристосуватися до того, що місто заблоковане, що немає наших військових, не працюють ніякі правоохоронні структури, що в місто і з міста нікого не випускають, що полиці магазинів дуже швидко стають порожніми. Це було страшно. Ми залишились без захисту й не розуміли, що робити.

Тому ми одразу ж згрупувалися. Мої вже дорослі діти приїхали до мене, ми взяли до себе ще одну родину, у якої не було опалення та запасів продуктів. Всі разом облаштували підвал, подбали, щоб у нас було тепло, щоби було на чому готувати їжу. 

Вже 27 лютого ми опинилися під контролем російської армії. А через тиждень я почала працювати. Ми із колегами зібралися і вирішили, що ми будемо надавати гуманітарну допомогу: шукати їжу, побутові речі, які потрібні були людям, формувати набори і роздавати їх. Одночасно із цим в місті створили гуманітарний штаб. Я у цьому гуманітарному штабі реагувала на дзвінки людей, які були в розпачі й страху. Сформувала психологічну службу. Згодом проводила тренінги про надання першої психологічної допомоги. 

Потім до міста масово почали їхати маріупольці, які змогли вирватись і втекти. Це були розстріляні машини, поранені люди. Три тижні майже цілодобово я працювала лише з ними.

Те, в якому стані проїжджали люди з Маріуполя і що з ними відбувалося — це, мабуть, було найстрашнішим за все наше перебування у Бердянську. Особливо з огляду на мою професію і те, що я чула найменші подробиці їхнього життя.

Нам евакуюватися ніяк не вдавалося — не було зелених коридорів, шляхів якими можна було б виїхати. Якщо в тебе не було автомобіля, то і шансів поїхати теж. Тому ми збирали гроші звідусюди, аби сплатити за евакуацію. 

Спочатку у березні поїхали мої сини. Я змогла виїхати у квітні. 

“Із собою вивозила шестирічного Іллю із Маріуполя”

2010 року ми познайомилися із громадською організацією "М.АРТ.ІН-КЛУБ", яка на той час була у Макіївці на Донеччині. Місія цієї організації — захист дітей у біді. З 2014 року я працювала разом з ними, допомагаючи людям, які вимушено переїхали із зони активних бойових дій. І якось керівниця організації написала мені, що у Маріуполі є хлопчик в якого немає батьків. Вони загинули під час ракетного обстрілу. Є сім'я, яка ним опікується, шукає то одне бомбосховище, то інше. Вона запитала чи можу я його прийняти, якщо вони довезуть його до Бердянська. Звісно, я сказала так. 

Коли на початку квітня цього хлопця привезли і передали мені, то він був у важкому стані, майже не розмовляв і потребував лікування. У Бердянську на той момент не було ліків, які йому були потрібні і ми шукали шляхи, аби йому допомогти. 

Коли він хоч трохи прийшов в норму, ми зібрались і поїхали в Дніпро. Виїжджали дуже складно. На нашому шляху було багато російських блокпостів й на кожному з них людей перевіряли, ставили запитання, іноді погрожували, іноді вдавались до шантажу. Ілля дивився у вікно і дуже голосно говорив: “чому вони нас зараз не вбивають?”. 

Коли ми побачили перших наших військових, то плакали в автобусі майже всі. Вони зайшли всередину принесли апельсини й цукерки дітям, і лише після цього зі спокійною душею ми поїхали далі. То був дуже емоційний момент. 

У Дніпрі  "М.АРТ.ІН-КЛУБ" уже нас чекав. Вони подбали про житло для нас, активно включилися у те, щоб знайти для Іллі нову родину, аби він не потрапив до інтернату. 

Було багато кандидатів, тих, хто цією історією перейнявся і співчував хлопцю.

Ми йому казали: “Іллюша, ми шукаємо тобі добрих гарних друзів, з якими ти зможеш бути довго-довго, якщо ти захочеш”. І коли приїхали його майбутні прийомні батьки, то на другий день знайомства він же казав: “Можна я з ними буду довго? Можна я з ними залишуся?”. Вони йому дуже сподобались. 

Ми зараз слідкуємо за життям Іллі у соцмережах і надихаємося його історією. 

Ілля — хлопчик, який написав листа колишньому британському Прем'єр-міністру Борису Джонсону у відповідь на його звернення до українських дітей. До листа Ілля додав намальований власноруч великий прапор України. У листі хлопчик писав:

"Дорогий Борисе Джонсоне!

Я хочу, щоб швидше закінчилася війна, щоб більше не вмирали люди. Я хочу грати у футбол у себе в Маріуполі. Я хотів би, щоб у всіх дітей світу не було війни. Передаю привіт усім дітям у Британії, дякую, що допомагаєте нам. Ми переможемо! У мене живе кішка Фрося. Надсилаю Вам прапор України, який я намалював. Міцно обіймаю Вас.

Ілля, 6 років"

“Домашнє насильство мігрувало разом із людьми, але не зникло”

Переїхавши до Дніпра через тиждень чи два я почала працювати у мобільній бригаді соціально-психологічної допомоги для постраждалих від гендерно зумовленого та /або домашнього насильства, яку запустив Фонд ООН у галузі народонаселення за підтримки уряду Великої Британії. 

Домашнє насильство зараз нікуди не поділося. Воно просто мігрували разом з людьми. І якщо вдома там, де люди жили, соціальні служби, поліція, сусіди бачили такі родини, то під час масової міграції, люди, які страждали через домашнє насильство, опиняються зовсім у безвиході: куди звертатися? де шукати допомогу? У таких випадках є ми — мобільні бригади. Наше завдання — стабілізувати стан людей, щоб вони могли далі контактувати з тією ж поліцією, з соціальними службами, з людьми у притулках, щоб вони могли переїхати від кривдника у безпечне місце. Найголовніше — відреагувати на важкий стан людини, допомогти їй заспокоїтись.

До складу мобільної бригади входить психологиня, соціальний працівник, водій. Це головна особливість бригади — вона мобільна й може швидко на власному автомобілі дістатися до сім'ї, яка потребує допомоги. Крім того, ми можемо допомогти людині із безпечним прихистком, перевезти у секретне місце, де кривдник її не знайде.

Ми помічаємо, що люди зараз часто відчувають розпач, стрес, емоційне перенавантаження. Втрачають соціальні звязки, підтримку, не знають куди звернутися по допомогу. Все це може переростати у  конфлікти, а ті — у насильство. 

Інколи люди перестають зважати на свої проблеми, на те, що вони страждають у стосунках. Починають думати, що зараз комусь набагато гірше. На передній план для багатьох вийшла війна, і люди часто не помічають, що з ними відбувається горе вдома. І це неправильно. Бо домашнє насильство може ранити не менше, ніж війна. На війні хоч зрозуміло, хто ворог, а тут тобі завдає шкоди людина, яка начебто рідна. 

Будь-яке насильство травмує, робить людину безпорадною, залишає із відчуттям, що їй загрожує небезпека. Але завдяки підтримці люди змінюють свої життя, і це мене мотивує продовжувати працювати в цій сфері. Мене мотивує те, як люди знаходять безпеку, щастя, відновлення, нові стосунки.

Мобільні бригади працюють за підтримки UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення, у координації із Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Міністерством соціальної політики України та за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Канади, Бюро гуманітарної допомоги США, Гуманітарного фонду для України (UHF). 

Щоб отримати допомогу мобільної бригади у місті Дніпро. звертайтеся за телефонами: 

+380507300889

+380676105801 

Контакти мобільних бригад у вашому місті шукайте на сайтах UNFPA та "Розірви коло".